Читати книгу - "Якщо кров тече"

теплим, дружнім до всіх голосом телевізійного ветерана озивається чоловік:

— Привіт, Голлі.

Вона здригається й мало не розливає каву. Це юнак зі стильними окулярами. Спочатку їй здається, що це таки якась третя схема, але тоді він знімає їх, і вона бачить, що Ондовскі на місці. Його обличчя трохи кутастіше, зморшки навколо рота зникли, очі ближчі одне до одного (поганенький вигляд для телебачення), але це він. І зовсім не юний. Вона не бачить на його обличчі жодних зморшок і ліній, але відчуває їх і вважає, що їх таки багато. Це хороше маскування, але зблизька схоже на ботокс або пластичну операцію.

«Тому що я знаю, — думає вона. — Я знаю, що він таке».

— Я подумав, що буде краще виглядати трохи інакше, — каже він. — Коли я Чет, мене часто впізнають. Тележурналіст — це, звісно, не Том Круз, але… — Він скромно знизує плечима.

Без окулярів вона помічає дещо інше: його очі якісь ніби розмиті, наче під водою… або наче їх зовсім немає. І чи не коїться те саме з губами? Голлі пригадує, який вигляд має зображення, коли сидиш у кіно на 3D-сеансі й знімаєш окуляри.

— Ти помітила, правда? — Його голос досі теплий і дружній. Йому добре пасують ті маленькі ямки коло куточків губ. — На відміну від більшості людей. Це перехід. Він закінчиться за п’ять хвилин, максимум десять. Довелося їхати прямо зі станції. Ти підкинула мені трохи проблем, Голлі.

Вона усвідомлює, що чує коротку паузу, коли він іноді приставляє язика до піднебіння, щоб не шепелявити.

— Це нагадує мені стару кантрі-пісню Тревіса Тріта. — Вона говорить доволі спокійно, але не може відвести своїх очей від його, в яких зараз білки переходять у райдужку, а райдужка — в зіницю. Наразі це країни з нестабільними кордонами. — Вона називається «Ось четвертак, подзвони тому, кому не все одно».

Він усміхається, губи ніби розтягуються надто широко, а тоді раз! Дрібне тремтіння в очах ще видно, але губи вже знову чіткі. Він дивиться ліворуч від неї, на літнього джентльмена з журналом, у твідовому картузі та парці.

— Ото твій друг? Чи ота жінка, що підозріло довго роздивляється вітрину «Форевер 21»?

— Може, обоє, — каже Голлі.

Тепер, коли протистояння почалося, вона почувається добре. Або майже — ті очі її тривожать і дезорієнтують. Якщо вона довго в них дивитиметься, то болітиме голова, але він розцінить відвернутий погляд як ознаку слабкості. І слушно.

— Ти мене знаєш, але я чув тільки ім’я. А повністю тебе як звуть?

— Ґібні. Голлі Ґібні.

— І чого саме ти хочеш, Голлі Ґібні?

— Триста тисяч доларів.

— Шантаж, — каже він і легенько хитає головою, ніби вона його розчарувала. — Тобі відомо, що таке шантаж, Голлі?

Вона пригадує одну з (численних) максим покійного Білла Годжеса: не ти відповідаєш на питання злочинця — злочинець відповідає на твої. Тож вона просто сидить і чекає, склавши маленькі долоні біля небажаного шматка піци.

— Шантаж — це абонентська платня, — каже він. — Це навіть не лізинг із правом викупу, а афера, яку «Чет на сторожі» добре знає. Припустімо, я маю триста тисяч доларів, що неправда: між заробітками телеактора і теле­журналіста велика різниця. Але припустімо.

— Припустімо, що ти з нами вже дуже-дуже давно, — каже Голлі, — і весь цей час потроху складав гроші. Припустімо, що ти так фінансуєш свій… — «Що саме?» — …стиль життя. І свою легенду. Фальшиві документи й усе таке.

Він усміхається. Чарівно.

— Гаразд, Голлі Ґібні, припустімо це. Моя центральна проблема не зникає — шантаж є абонплатою. Коли триста штук закінчаться, ти повернешся зі своїми нафотошопленими малюнками й електронно відредагованими голосовими відбитками і знову погрожуватимеш мені викриттям.

Голлі до цього готова. Вона й без Білла знала, що найкраща вигадка — та, в якій якнайбільше правди.

— Я хочу тільки триста тисяч, бо мені потрібні тільки триста тисяч. — Вона трохи мовчить. — Хоч є і ще дещо.

— І що б то могло бути? — Приємні, виховані тележурналістикою інтонації стали поблажливими.

— Говорімо поки що про гроші. Недавно в мого дядька Генрі діагнозували Альцгеймера. Він зараз у закладі для догляду за літніми, що спеціалізується на розміщенні й лікуванні таких, як він. Це дуже дорого, але насправді річ не в цьому, бо він те місце ненавидить. Він дуже засмучений, а моя матір хоче повернути його додому, але не може дбати про нього. Їй здається, що вона подужає, але це не так. Вона старішає, у неї власні медичні проблеми, а будинок треба переобладнати під інваліда. — Вона думає про Дена Белла. — Пандуси, стілець-ліфт для сходів, ліжко з піднімною половиною, але це все дрібниці. Я хотіла б організувати для нього цілодобовий догляд, включно з кваліфікованою медсестрою вдень.

— Які дорогі плани, Голлі Ґібні. Ти, мабуть, дуже любиш старого добродія.

— Так, — каже Голлі.

Це правда, хоч дядько Генрі — це болячка в дупі. Любов — це дар. Крім того, любов — це ланцюг з наручником на кожному кінці.

— Його здоров’я взагалі кепське. Головна проблема — хронічна серцева недостатність. — Вона знову малює з Дена Белла. — Можливо, він проживе ще два роки або й три. Я порахувала: на триста тисяч його можна утримувати п’ять.

— І якщо він проживе шість, ти повернешся.

Вона думає про юного Френка Пітерсона, вбитого іншим аутсайдером у Флінт-Сіті. Вбитого в надзвичайно моторошний і болючий спосіб. Вона раптом відчуває лють до Ондовскі, до його тренованого репортерського голосу й поблажливої усмішки. Він шматок багна. Тільки «багно» — це надто м’яко. Вона схиляється вперед, прикипаючи поглядом до тих очей (котрі нарешті, на щастя, почали осідатися).

— Послухай мене, ти, дітовбивця і шматок лайна. Я не хочу просити більше грошей. Я навіть не хочу просити ці гроші. Я ніколи більше не хочу тебе бачити. Я повірити не можу, що збираюся тебе відпустити, і якщо ти зараз не прибереш ту довбану посмішку з обличчя, можу й передумати.

Ондовскі відсахується, ніби від ляпаса, й посмішка справді зникає. Чи хтось раніше говорив так до нього? Коли й так, то, мабуть, давно. Він же поважний журналіст! Він «Чет на сторожі», нечесні підрядники й гомеопати жахаються від його наближення! Його брови (вони дуже рідкі, ніби волосся не бажає там рости) сходяться.

— Ти не можеш…

— Закрий рота і послухай, — каже Голлі тихим, настирним голосом.

Вона схиляється ще далі вперед, не просто входячи в його простір, але загрожуючи йому. Це Голлі, якої ніколи не бачила її мати, хоча Шарлотта за минулі п’ять-шість років побачила достатньо, щоб вважати свою доньку незнайомкою або й підміною.

— Ти слухаєш? Дивися ж мені, бо я зараз махну рукою й піду собі. Я не отримаю триста тисяч від «Видющого ока», але точно отримаю п’ятдесят, а це вже початок.

— Я слухаю.

Він робить ту паузу перед «слухаю». Цього разу дов­шу. «Бо він рознервований», — підозрює Голлі. Добре. Саме таким він їй і потрібен.

— Триста тисяч доларів. Готівкою. П’ятдесятки й сот­ні. Поклади їх у таку коробку, як та, яку відніс