Читати книгу - "#Галябезголови"

поряд, а оскільки для початку схвильованої промови не вистачало важливої деталі (бо чітко уявляв, як схвильовано говорить і тримає Галю за руку!), відкинув плед, у який куталася Галя, і… отетерів, бо побачив перев’язані бинтами зап’ястки дружини.

— Ти… Ні! Галю! — забелькотів-перелякався. — Це ж… не те, що я думаю?

— Ні, — прошепотіла відсторонено. — Не те…

— А-а-а… Ну, добре. Тобто — нічого доброго, але якби ти ще і… Я б собі ніколи цього не простив. Тобто… Я таки маю чуйку! Встиг! Класно, що встиг!

Замовк, пронизливо зазирнув у Галині сині очі. Під час цієї паузи не тільки Тьома повинен був емоційно дивитися у Галині очі, але і вона у Тьомині. І питати: а що ти встиг, Тьомо? Та Галя підступно і образливо мовчала. І дивилася в нікуди. «До біса!» — психонув.

— Я шукав тебе, — заговорив з болем, з натхненням. — Не можу без тебе! Ну, я бовдур! Пробач! Наговорив тобі дурниць. То від переляку, мила! Признаюся: так перелякався — голову втратив! Благаю, давай повернемося додому! Хочу бути з тобою поряд. Особливо зараз! Хочу допомогти тобі побороти хворобу. Навіть точно знаю: ми це зробимо, люба! СНІД — не вирок! Я за цей час начитався, все тепер знаю! І лікарів знайшов класних. Тільки прости мене, повір, і ми… Ми ж — одне ціле. Так?

Галя мовчала.

— Галю… Не мовчи! — попросив, ледь стримуючи роздратування.

Підвела очі, глянула на Тьому розгублено.

— Як ти знайшов мене?

— Не знаю. Серце підказало. Їхав до батька, аби попросити допомоги у пошуках. А ти тут… — торкнувся Галиної руки. — Галю. Поїдемо додому?

Ручку відняла.

— Можна я трохи побуду одна?

— Як скажеш! Я почекаю! Я готовий на все, щоб заслужити твоє прощення. Тільки… пообіцяй, що не заподієш собі шкоди. Прошу! Бо я починаю хвилюватися за тебе, Галю. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Добре, що у Чорнобая відмінний слух: встиг відійти від дверей, потиху добігти до кухні, увімкнути електричний чайник, перш ніж син вийшов з вітальні і став на порозі кухні.

— Тату, може, тепер поясниш, що відбувається? — спитав напружено. — Як Галя у тебе опинилася?

— Приїхала. Мав її вигнати? — відповів Чорнобай. — Краще скажи, якими вітрами тебе до мене прибило. Раніше ти Затятове обходив десятою дорогою.

— Хіба зараз це має значення? — роздратувався Тьома. — Мене інше вражає! Ти приїжджав до Києва, говорив зі мною про Галю, але не сказав, що вона у тебе! Чому, тату? А раптом у мене через те зараз — великі проблеми!

— Галя не хотіла, аби хтось знав, де вона є.

— Цирк! Просто цирк, тату! Що за армію спасіння ти тут влаштував?!

— Який цирк, Артеме?! Ти краще не обмовся Галі, що я знав про її хворобу.

— А вона не знає, що ти знаєш?

— Я з лікарем радився. Він сказав: сама має признатися, якщо стане довіряти.

— Не призналася?

Чорнобай крутнув головою: ні. Тьома хмикнув іронічно: ясно!

— Вдома я швидко поверну їй віру в життя, — мовив легковажно. — Кохання творить дива. А Галя мене любить.

— Головне, щоб вона у твоїй квартирі оту «медсестру» не застукала!

— Усе під контролем! — усміхнувся Артем.

Тої ночі Андрій Чорнобай не заснув. У єдиній спальні лісового барлогу лишилися молоді, а він крутився на дивані біля згаслого каміна у вітальні і чомусь не хотів уявляти, чим зараз вони можуть займатися. Бо не мав сил те зупинити.

— Хоч би заснути, — бурчав, та тієї ночі сон не зазирав до чарівної хатинки у лісі. Так і лежав, витріщивши очі.

Коли посеред ночі зі спальні почувся неясний шурхіт, підхопився. Тихо вийшов у коридор. До спальні — рівно п’ятнадцять кроків. Не пройшов і п’яти. Зупинився, бо ясно розчув голоси невістки і сина.

— Ні! — тихо казала Галя. — Не треба, Тьомо!

У коридорі Чорнобай закам’янів від жаху, бо відчув, як невтримно збуджується: задихав важко, ані кроку ступити не може… «Дідько! Та що зі мною?!» — спробував повернути собі здоровий глузд, та марно!

У спальні Галя сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками, дивилася у білі простирадла. Тьома збуджено обіймав дружину, цілував у шию.

— А як ще я зможу довести тобі, що все, крім тебе, — вторинне, несуттєве і неважливе?!

— І життя?

— Без тебе нема життя, мила! Я пробував жити без тебе. Не виходить! Іди до мене! Так скучив… — Тьома спробував вкласти Галю на постіль.

— Тьомо, ні! Ти можеш заразитися! — вислизнула з обіймів, зіщулилася.

— Та пофіг! — азартно і збуджено вигукнув Тьома. — Хочу всього, де є ти! Всього! Ти — моя! Хочу тебе!

Галя забула дихати: колись так само азартно і збуджено Тьома програв свій смартфон заради нової зустрічі з нею. Такою безголовою може бути тільки любов?.. Глянула у Тьомині очі: і вона хоче! Відчайдушно хоче його, наче востаннє! Простягнула до чоловіка руку, повела по його щоці, шиї, животі…

— Галинко, дівчинко моя, — Тьома поплив. — Не стримуйся! Хочу без… бар’єрів і обмежень! Домовилися? Давай зробимо дитину! Зараз, Галю!

«Здурів?.. Яка дитина? Не вистачало ще дитинку ВІЛом нагородити?! Галі спочатку треба вилікуватися!» — Чорнобаю у коридорі наче хто дав доброго ляпаса: вмить до тями прийшов. Напружився. До дідька все! Хай вважають його придуркуватим збоченцем, але він не дасть цим двом злягатися сьогодні вночі! Вже ступив крок до спальні, та почув обурений голос Тьоми:

— Галю, що?!

У спальні Галя з такою силою відштовхнула Тьому — ледь не впав з широкого ліжка. Дивився на дружину роздратовано.

— Ні… — прошепотіла дівчина. Схлипнула. — Ні! — повторила вперто. — Ні, ні, ні… — розридалася, затулила лице руками.

— Молодець… — прошепотів у коридорі Чорнобай, важко пішов до вітальні, намагаючись угамувати збудження, яке охопило все тіло. «Где эта девочка, где, / Ведь иначе вся жизнь не всерьёз. Где эта девочка, где это солнышко, / Где это всё, / Что должно было быть у меня...» — у голові зазвучала стара пісня.

— Де все, що мало би бути у мене… — завалився на диван.

До ранку дивився у стелю, наче на білий екран, на якому сеї ночі міг би побачити лице тої дівчинки, якої вже ніколи не буде в