Читати книгу - "Грона гніву"

196
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 156
Перейти на сторінку:
машині; тому виснажливими гарячими вечорами, коли машини ставали в таборах, кожен член родини мав свої обов’язки і діяв за інструкцією: діти — збирати дрова, носити воду; чоловіки — напинати намети, розкладати постіль; жінки — готувати їжу й стежити за годуванням сім’ї. І це робилося само собою, не треба було команди. У сім’ях, де життя раніше обмежувалося хатиною вночі, а вдень фермою, змінилися межі. І в довгі спекотні години вони мовчки сиділи в машинах, які поволі рухалися на Захід, а вночі об’єднувалися з іншим гуртом.

Отже, вони змінили свій соціальний лад — змінили, як і Всесвіт, як лише людина здатна змінити. Вони були більше не фермерами, а мігрантами. І думки, плани, довгі мовчазні спостереження, які діяли на полях, тепер діяли на дорогах, на відстані, у рухові на Захід. Людина, чий мозок раніш обмежувався гектаром землі, тепер відкривала для себе милі вузького бетону. І в її думках та турботах більше не було атмосферних опадів, вітру і пилу, проростання злаків. Очі спостерігали за шинами, вуха дослухалися до стукоту мотора, а розум був зайнятий пальним, бензином, тонким шаром гуми між повітрям і транспортом. Потім ставалася трагедія — ламалася шестерня. Потім увечері вода ставала нездійсненним жаданням, як і їжа на вогнищі. Тоді здоров’я означало необхідність і сили рухатися далі, це була сила духу рухатися. Мета — їхати на Захід — спрямовувала їх, і страхи, які раніше могли бути викликані посухою чи повінню, з’являлися тепер лише перед тими перешкодами, які могли вповільнити шлях на Захід.

Табори мали свої місця — стоянки відділяла доба подорожі.

І по дорозі деякі родини охоплювала паніка, вони їхали вдень і вночі, засинали в машинах, їхали і їхали на Захід, невпинно летіли, тікаючи від самого руху. І це бажання — скоріш оселитися на Заході — було настільки неподоланним, що їхні очі вдивлялися лише вперед, і люди їхали все далі, не зупиняючи двигунів, які деренчали.

Але більшість сімей освоювалась і вкорінювалася в нове життя. І коли сонце заходило...

Час шукати місце для привалу.

А ось — попереду кілька наметів.

Автомобіль з’їжджав і зупинявся, а оскільки інші тут стали першими, треба було дати необхідні знаки уваги. І чоловік, голова родини, висувався з машини.

Чи можемо ми тут стати на нічліг?

Аякже, для нас це честь. Ви звідки?

Здалеку, всю дорогу їхали з Арканзасу.

Отам теж арканзасці — четвертий намет скраю.

Ну й диво!

І найважливіше питання: як тут з водичкою?

Ну, не така смачна, але її досить.

Гаразд, спасибі.

Нема за що.

Але треба було дати знаки уваги. Машина торохтіла по землі до кінця й зупинялася біля намету. Потім з неї виходили потомлені пасажири, випростосувалися, потягуючи затерплі тіла. Тоді робився новий намет; дітей посилали по воду, а старшу молодь — рубати хмиз чи дрова. Розпалювали вогонь, починали готувати їжу — варити або смажити. Підходили ті, хто прибув раніше, питали, хто з якого штату, і траплялося, що знаходили друзів чи родичів.

З Оклахоми, так? А округ який?

Черокі.

Класно, у мене там друзі. Знаєте Елленів? У Черокі повно Елленів. А Віллісів знаєте?

Ще б пак!

І нову стоянку було сформовано. Сутеніло, але ще до темряви нова родина отаборилася. Нові люди говорили з кожним, і їх приймали. Це були відомі люди, добрі люди.

Усе життя Елленів знаю. Саймон Еллен, старий Саймон, у нього негаразди були з першою дружиною. Вона була з племені черокі, напівкровка. Гарнюща, як... вороне лошатко. Ну, звісно, Саймон-молодший, він побрався з дочкою Рудольфів, так чи не так? Ну, я так і думав. Вони до Ініда поїхали, і добре зробили... дуже добре. Еллену єдиному добре велося. Гараж свій тримають.

Коли принесли води і порубали дрова, діти несміливо та обережно просувалися серед наметів. Малеча поважно знайомилася жестами. Один хлопчик зупинився біля іншого, побачив камінець, підняв, уважно роздивився, плюнув, протер, доки знахідка не заблищала як скельце, і оглянув, доки інший заходився наполегливо допитуватися: що це в тебе?

А той недбало: нічо’. Просто каменюка.

Ну що ти там виглядаєш, що ти там знайшов?

Здається, тут золото.

Звідки ти знаєш? Золото в камінні не золоте, а чорне.

Аякже, всі знають.

Б’юся об заклад: це обманка, а ти нащось базікаєш, що то золото.

Це не так, от і татко каже, а він золото мив, багато знаходив, от і мене навчив, як розрізняти.

А як гадаєш: от би знайти отакенний самородок!

Ка-а-ажеш! Та що до того, ти, сучий сину! Я б цукерку знайшов — величезну, ти такої й не бачив.

Мені лаятися не дозволяють, а я все’дно лаюся.

Я теж. А ходімо-но до потічка.

І юні дівчата теж знайомилися та соромливо похвалялися своєю популярністю і перспективами. Жінки поралися над вогнищем, кваплячися приготувати їжу для шлунків усієї родини — свинину, якщо грошей було досить, свинину з картоплею і цибулею. Коржики в чавунку або кукурудзяний хліб і багато соусу, щоб це залити. М’ясо з боків або фарш, заварений у слоїку чай, чорний і гіркий. Смажене тісто — якщо грошей обмаль: хрусткі рум’яні коржі, піддобрені підливою.

Ті сім’ї, які дуже багаті або ж безглуздо циндрили гроші, їли консервовані боби та консервовані персики, купований хліб з пакетів і печиво, але їли таємно, у своїх наметах, бо не надто добре було б їсти такі делікатеси при всіх. Проте діти, які їли смажене тісто і боби, усе одно відчували пахощі смачної їжі й були незадоволені.

Коли вечерю було скінчено, а посуд помито і витерто, спадала пітьма, а потім чоловіки сідали навпочіпки й заводили розмову.

І вони говорили про залишену землю. Не знаю, що буде, казали вони. Країна зіпсута.

Усе піде на лад, тільки нас там не буде.

Може, думали вони, може, ми грішили, самі того не знаючи.

Ось один казав мені — він з уряду сам, знається. Так він казав: коли ви орали, то яри виникли. Каже: якби ви орали не вздовж контуру, а поперек, то ярів не було б. Не знаю, чи правда — перевірити якось нагоди не було. А нова ж техніка по контуру їде. Знай собі борозну в чотири милі крає, то прямо, то обертом, і — в Господа Ісуса Христа — не спиняється.

І кожен неголосно говорив про свою домівку: я собі льох спорудив під вітряком. Молоко там тримав, вершки, кавуни. Зайдеш туди опівдні, коли найбільше пече,— а там прохолодно, ото краса!

1 ... 66 67 68 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"