Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

прізвищем, дозволила собі дорікнути дівчині. Був сильний скандал[56].

А якось нерви не витримали і в мене. На одній із летючок, присвяченій майбутній стиковці космічної вантажівки Dragon із МКС, я схвильовано вигукнув:

— Та ви подивіться у план! Там час підходу всього сорок хвилин! Сорок хвилин! Ми саму тільки орієнтацію розраховуємо півгодини, а ще ж перехід?! Нам потрібно мінімум дві години! Мінімум! І ми ще не знаємо, в якому вигляді нам її віддасть ЦУП у Ґоторні! Або нехай вони нам її віддають на дві години раніше, або ми віддаємо її екіпажеві на дві години пізніше!

Після мого емоційного виступу в командному центрі запанувала тиша. Перша отямилася Франческа:

— Одно слово, Джорджіо хотів сказати, що все це повний «pizdiets»!

— Це ми якраз і зрозуміли, — відгукнувся професор Рассел. — А тепер для того, щоб стали ясні всі деталі, ти можеш повторити сказане англійською?

В емоційному запалі я штовхнув промову чистісінькою українською.

Знання інших мов у США — це доволі жирний плюс у карму. Дуже часто я не втримуюся від спокуси продемонструвати свої суперможливості і… потрапляю в доволі дурні ситуації.

У нас на авіабазі служить дівчина, котру звати Яннікка Яаттеенмякі (Jännikka Jätteenmäki). З фінською мовою я знайомий дуже добре, тому, побачивши на формі блондинки Янніккі знайомі літери, я, щира душа, підійшов до дівчини і видав:

— Hyvä päivä! Minä nimeni on Giorgio. Kuinka voitte?[57]

Білозубо всміхаючись, блондиниста Яннікка дивилась на мене синіми, мов Балтійське море перед штормом, очима.

— Пробач, що ти сказав? — не зрозуміла мене фінка.

— Кхм… Puhutko suomeksi?[58] — не повірив я.

— Вибач, я не говорю фінською, на жаль.

— А ти звідки? — видихнув я.

— З Луїзіани! — ще ширше всміхнулась Яннікка. — Я американка! Мій прадід по татовій лінії приїхав у США ще дитиною, в позаминулому столітті. Дід уже не говорив фінською, як і мої батьки. І, на жаль, я. Але я коли-небудь обов’язково поїду у Фінляндію і навчуся співати, як ти!

Подібна ситуація, тільки навпаки, траплялася і зі мною, коли я відвідував Чайна-тауни і заходив у малесенькі їдальні «для своїх», де було дуже дешево і смачно, а меню було тільки китайською. Де-не-де персонал навіть не розмовляв англійською. Маючи мовні навички, що залишилися ще з веселих університетських часів, я без особливої напруги читав меню і замовляв собі їжу. Але щойно офіціанти намагалися завести зі мною світську бесіду, як я топився в океані китайських акцентів і вимов.

Якось в одному з таких маленьких кафе у вашингтонському Чайна-тауні, відбулася розмова, яка з тими чи іншими варіаціями трапляється щоразу, коли я починаю говорити китайською. Зазвичай все починається невинно-церемоніально:

— 你好! 你身体好吗?

— 我好, 谢谢! 你呢？你怎么样？

— 啊! 我也很好![59]

З першої хвилини я завжди даю зрозуміти, що розмовляю винятково на путунхуа, офіційній мові Китаю. Якщо мій співрозмовник із півночі, то цей діалект для нього рідний. Якщо ж людина з півдня країни, то починаються проблеми. Продовжується все зазвичай так:

— 你从哪里来?

— 我是本地人![60] — далі співрозмовник впадає у ступор. Оцінивши мій підозрілий зовнішній вигляд і жахливу вимову, він, нарешті, погоджується:

— 我很高兴![61] — і вирішує дати мені спокій.

Одначе китайською тут переважно говорять новоприбулі емігранти, та й то не всі. Значна частина адаптується й переходить на англійську. Хто не може, той назавжди затискається в рамки локальних громад, позбавляючи себе розвитку.

Часто буває так, що емігранти адаптуються настільки, що навіть змінюють собі імена. Так, у нас на базі Лі Си Чен, уродженець провінції Шансі, тепер Джиммі Чен. Покоління, народжене в США, часто вже не розмовляє китайською, хоча дуже багато дітей відвідує недільні національні школи, де їх навчають мови, культури і традицій. А декого просто відправляють влітку до баби й діда в Китай.

У сержанта Маковскі, котрий, до речі, вдало сходив на побачення із Сарою МакКарті, такої можливості не було, тому він насилу вимовляє прізвище свого компатріота: «Бжезінські». Проте Маковскі знає слова «kurwa» і «dupa», чим дуже пишається. Звісно, сержант «коли-небудь» поїде в Польщу, в Лодзь, звідки походять його предки, їстиме там флячки й ґаляретку, навчить Сару МакКарті відрізняти «kiełbasa» від «kiszka», і навіть промовляти фразу «mam wszystko w dupie». Зуб даю, що майбутні Маковскі-МакКарті дбайливо передаватимуть ці слова з покоління у покоління.

І хоча ніхто тут не соромиться, що не знає мови предків або знає її недосконало, зате всі пишаються тим, звідки вони родом, і тим, що зберігають традиції. Твердження «я поляк!» не вступає в суперечність із тим, що сержант Маковскі — американець. Якось ми розмовляли з ним про національні громади, збереження традицій і, взагалі, про роль історичної Батьківщини в його житті.

«Чим я можу послужити Польщі, звідки походять мої предки? Бути хорошим американським солдатом!»

Бути. Хорошим. Американським. Солдатом.

Ось у чому розгадка того, чому в США слово «нація» (nation) і «національність» (ethnicity) — зовсім не одне й те саме. Секрет того, чому США не розпадається, подібно до Вавилону, дуже простий. Ану, спробуйте вгадати, що об’єднує мене, Франческу, шотландку Сару й поляка Маковскі, фінку Яннікку та індуса Чандру?

P. S. Текст навіяний тим, що я й досі зустрічаю особин, упевнених, що Україна — тільки для українців чи що в Україні потрібна двомовність, тому що «прітєсняют права рускоговорящіх», чи прихильників і противників «мовних квот». Усі ці особини належать до протилежних таборів і регулярно влаштовують між собою абсолютно дурноверхі холівари. Усе це нагадує носіння води решетом. Насправді, все просто. Один прапор. Одна мова. Одна країна. А локальні мови завжди житимуть, якщо їх справді любити й шанувати, а не використовувати як засіб політичної спекуляції.

* * *

Був майже кінець робочого дня — благословенна пора, коли ми вдало закінчили дуже напружену зміну, я розігрів свою сочевицю з оливковою олією і травами і спокійно собі планував, як ми з Франческою сядемо після ланчу за плани на наступний тиждень. Ми домовилися готувати їх разом і заздалегідь, щоб зберегти час, нерви, бути в курсі й витрачати менше часу на обробку кейсів, бо зібралися побити свій же рекорд — шість корекцій за зміну. Працювати лишалося якихось дві-три години, і ці дві-три години мали би бути дуже спокійні й продуктивні.

Це я так докладно розповідаю, щоб ви зрозуміли — нічого з того, що я собі наївно нафантазував, не вийшло. Ми не приготували планів на наступний тиждень, не зберегли ні часу, ні нервів. Ці дві-три години були геть неспокійні і зовсім непродуктивні.

Обідня перерва закінчувалася, мені вже несила була доїдати сочевицю, і я відкрив холодильник, щоб покласти туди свій контейнер, як почув у коридорі регіт.

Ви коли-небудь чули, як опівночі регочуть на цвинтарі розлючені демони? А зграя голодних гієн після вдалого полювання, в передчутті розкішної трапези? А чули, як регоче Моцарт, якого зіграв блискучий Том Галс у фільмі Мілоша Формана «Амадей»? Ні? Не чули? Ото послухайте. Саме такі звуки долинали з коридору.

Я трохи контейнер не впустив із несподіванки. Промайнула думка, що такий регіт не до добра, що, ох, намордуюсь я ще сьогодні з цим реготом. Але ту думку я одразу відігнав. І дарма.

— Аха-ха-ха-ха! Я не можу з тебе! Бу-га-ха-ха-ха! — реготала Франческа, ввалюючись на кухню.

— Ги-ги, Франческо, ти така кумедна, коли… — тут Трейсі побачила мене і приклала пальця до губ.

Подруги знову засміялися. Тепер