Читати книгу - "Таємничий острів"

ось і чудова тканина! Зможемо пошити собі білизну на кілька років! Зробимо носові хустки і сорочки! Ану, містере Спілет, що ви скажете про острів, де сорочки ростуть на деревах?

І справді, поселенцям острова Лінкольна пощастило: повітряна куля, востаннє злетівши в небо, впала на острів, і їм поталанило її знайти. Вони вирішили зберегти оболонку кулі на той випадок, якщо надумають знову почати повітряну подорож, або з користю застосувати кількасот ліктів бавовняної тканини відмінної якості, попередньо знежиривши її. Зрозуміло, що всі поділяли радість Пенкрофа.

Але потрібно було зняти оболонку кулі з дерева і сховати її в надійному місці — завдання не з легких. Наб, Герберт і моряк вилізли на верхівку сосни, демонструючи чудеса спритності, і взялися відчіплювати величезний аеростат, який лопнув.

Вони вовтузилися більше двох годин і, нарешті, спустили на землю не тільки оболонку з клапаном, пружинами, мідними частинами, але й сітку, інакше кажучи, мотузки і троси — майбутній такелаж, а на додачу — обруч і якір. Оболонка збереглася добре, якщо не враховувати, що нижня її частина розірвалася.

Ціле багатство впало на них з неба.

— Але ж якщо нам, містере Сміт, заманеться залишити острів, то в дорогу ми вирушимо не на повітряній кулі, — чи не так? Повітряні кораблі ніяк не бажають летіти, куди тобі хочеться, нам це вже відомо! Послухайте, збудуємо гарний бот, тонн на двадцять. З вашого дозволу, я виріжу з цієї парусини фок[22] і клівер,[23] а з іншого зшиємо собі білизну!

— Побачимо, Пенкрофе, — відповів Сайрес Сміт, — побачимо.

— А поки що треба все сховати в надійне місце, — підхопив Наб.

Дійсно, була неможливою доставка такого важкого вантажу — полотна, тросів, мотузок — до Гранітного палацу, для цього потрібен був візок, а поки вимагалося вберегти багатство від негоди. Поселенці спільними зусиллями знесли все на берег; там вони знайшли в скелях досить велике заглиблення, майже печеру, захищену від вітру, дощу і морського прибою.

— Ви шукали шафу, ось вам — шафа, — сказав Пенкроф, — на ключ її не замкнеш, значить варто закрити отвір. Про двоногих злодіїв я не думаю, а остерігаюсь злодіїв чотириногих!

О шостій годині вечора роботу закінчили. Охрестивши бухту Портом Повітряної кулі, мандрівники вирушили до мису Пазура. Пенкроф та інженер розмовляли про плани на найближче майбутнє. Насамперед потрібно перекинути міст через ріку Віддяки, щоб налагодити сполучення з південною частиною острова, потім забрати візком аеростат, тому що на човні його не перевезеш, і, нарешті, спорудити палубне судно; Пенкроф оснастить його як шлюп; і тоді можна вирушати у довколосвітню подорож… навколо Острова, а потім…

Наближалася ніч; уже почало сутеніти, коли наші мандрівники дісталися до мису Знахідки, де виявили дорогоцінний ящик. Вони й тут не знайшли слідів аварії корабля; довелося погодитися з висновком, до якого вже давно дійшов Сайрес Сміт.

Від мису Знахідки до Гранітного палацу залишалося ще чотири милі, вони їх швидко подолали; мандрівники дійшли берегом до гирла ріки Віддяки; опівночі вони добрели до першого її закруту.

Ширина ріки тут дорівнювала вісімдесятьом футам, і переплисти ріку було нелегко, але Пенкроф обіцяв перебороти ці труднощі і збирався дотримати слова.

Варто сказати, що наші мандрівники вибилися із сил. Перехід затягнувся, а відпочити їм після знахідки кулі не вдалося. Всім хотілося швидше дістатися до Гранітного палацу, повечеряти і лягти спати, — був би міст, вони за чверть години опинилися б біля будинку.

Панувала темна ніч. Пенкроф збирався виконати обіцянку — спорудити щось схоже на пліт, щоб переправитися через ріку Віддяки. Наб і моряк озброїлися сокирами, облюбували біля самої води два підходящих дерева і взялися рубати їх під корінь.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сиділи на березі та чекали, коли знадобиться їхня допомога, а Герберт блукав неподалік.

Раптом юнак, який ішов угору, бігцем повернувся і, показуючи на ріку, крикнув:

— Дивіться, що там таке?

Пенкроф кинув роботу і побачив, що рікою пливе якийсь предмет, ледве помітний у темряві.

— Та це ж човен! — скрикнув він.

Всі подалися туди і, на превеликий подив, побачили, що за течією пливе човен.

— Гей, там, на човні! — гукнув Пенкроф за звичкою, властивою морякам, не подумавши, що краще, мабуть, було б помовчати.

У відповідь — ні слова. Човен все наближався, і коли він виявився кроків за дванадцять, моряк здивовано промовив:

— Та це ж наша пірога! Фалінь обірвався, і вона поплила вниз за течією. Справді, вчасно з’явилася!

— Наша пірога?.. — перепитав інженер. Пенкроф не помилився. То був їхній човен. Мабуть, фалінь лопнув, і човен приплив сюди від витоків ріки Віддяки! Отже, треба було спіймати пірогу, поки швидка течія не віднесла її в море, що й зробили спритно Наб і Пенкроф за допомогою довгої жердини.

Човен пристав до берега. Інженер стрибнув у нього першим, схопив фалінь, помацав його і переконався, що він дійсно перетерся об скелю. Журналіст сказав йому напівголосно:

— Я б назвав це випадком…

— І дуже дивним! — підхопив Сайрес Сміт. так чи інакше, але випадок щасливий! Герберт, журналіст і Пенкроф по черзі влізли до човна. Вони не сумнівалися, що фалінь перетерся; найбільше дивувало те, що човен з’явився саме в ту мить, коли колоністи знаходилися на березі, де їм вдалося його перехопити; за чверть години він поплив би в море.

Якби сталося це в часи, коли вірили в духів, мандрівники з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася надприродна істота, яка дарувала людям — жертвам катастрофи свої щедроти!

Кілька змахів веслами, і поселенці опинилися біля гирла ріки Віддяки. Човен витягли на піщаний берег біля Нетрів, і всі рушили до мотузкової драбини Гранітного палацу.

Але раптом люто загавкав Топ, а Наб, який шукав навпомацки першу сходинку, закричав…

Сходи зникли.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Вигуки Пенкрофа. — Ніч у Нетрях. — Стріла Герберта. — План Сайреса Сміта. — Зненацька знайдений вихід. — Що сталося в Гранітному палаці. — Як у поселенців з’явився новий слуга

Сайрес Сміт мовчки зупинився. Його товариші обнишпорили в темряві гранітну стіну, спочатку подумавши, що вітер зрушив драбину, потім вирішивши, що вона обірвалася, пошукали на землі. Але драбина зникла безслідно. Можливо, її закинуло шквалом на перший майданчик, що знаходився на половині підйому до Гранітного палацу, але з’ясувати це заважала непроглядна пітьма.

— Якщо це чийсь жарт, — обурювався Пенкроф, — то дурний жарт. Прийшли додому і не знайшли драбини, щоб піднятися до себе в кімнату, — тут намореним людям не до сміху.

Наб тільки охав.

— Але ж вітру