Читати книгу - "Таємничий острів"

— Починаю підозрювати, що на острові Лінкольна діються дивні справи! — пробурчав Пенкроф.

— Дивні справи? — перепитав Гедеон Спілет. — Справді, Пенкрофе, усе це цілком природно. Хтось прийшов, поки ми мандрували, розташувався в нашім помешканні й підняв драбину.

— Хтось! — вигукнув моряк. — так хто ж, на вашу думку?

— Скажімо, мисливець, який поранив пекарі, — відповів журналіст, — вже тоді він за все нам відповість.

— Стривайте, якщо там нагорі хто-небудь є, — сказав Пенкроф і вилаявся: він втрачав терпіння, — то ми зараз одержимо відповідь.

І моряк крикнув громовим голосом:

— Гей, ви там!

Але тільки луна багаторазово повторила його вигук. Поселенці прислухалися: їм здалося, що там, нагорі, хтось глумливо хихикнув, але неможливо було зрозуміти, хто. Одначе Пенкрофу не відповіли, і він знову закричав.

Подія ця, звичайно, могла приголомшити навіть людей сторонніх, а поселенців тим паче. У їхньому становищі кожна дрібниця виглядала багатозначно, але, справді, за сім місяців, проведених на острові, такого дива з ними ще не траплялося.

Отже, колоністи забули про втому, їх так поглинули події, що вони стояли біля підніжжя Гранітного палацу, не знаючи, що й думати, з чого почати. Вони ставили один одному запитання, що залишалися без відповіді, і робили припущення, одне за інше неймовірніше. Наб, обдурений у своїх сподіваннях, гірко нарікав, що не може потрапити до кухні, та й їстівні припаси, взяті в дорогу, скінчилися, і він не знав, де роздобути їжу.

— Друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — нам залишається тільки одне: дочекатися ранку і тоді, залежно від обставин, діяти. А поки ходімо до Нетрів. Там ми знайдемо притулок, — правда, залишимося без вечері, зате виспимося.

— так що це за нахаба з нами так пожартував, га? — продовжував обурюватися Пенкроф, який ніяк не міг заспокоїтися.

Ким би не був цей «нахаба», мандрівникам випадало одне — за порадою Сайреса Сміта, дістатися до Нетрів і дочекатися там ранку. Про всяк випадок Топу наказали вартувати під вікнами Гранітного палацу, а якщо Топ одержував наказ, то виконував його беззаперечно. Отже, вірний пес залишився біля підніжжя гранітної стіни, а його хазяїн з товаришами знайшли притулок серед скель.

Якби ми сказали читачам, що поселенці, незважаючи на втому, добре спали, лежачи на піску в Нетрях, ми погрішили б проти істини. Вони бентежились, розуміючи, що в їхньому житті знову сталося щось важливе. Чи випадковість це, винуватиця якої — стихія, або, навпаки, справа рук людських, про все вони довідаються вранці; до того ж їм дуже незручно лежалося на голій землі. так чи інакше, але їхнє житло зайняли, і потрапити додому було неможливо.

Крім того, Гранітний палац слугував не тільки житлом, але й складом. У ньому зберігалося все їхнє майно: зброя, інструмент, прилади, бойові запаси, усіляка їжа та інше. Якщо все це розкрадено, поселенцям доведеться знову заводити господарство, майструвати зброю та інструменти. Справа нелегка! Вони так тривожились, що не зімкнули очей: то один, то інший щохвилинно виходив подивитися, чи добре Топ несе свою службу. Один лише Сайрес Сміт чекав ранку з властивою йому холоднокровністю, і хоча його думка енергійно працювала, він дубився в здогадах, не знаходячи пояснень; інженер обурювався, міркуючи про те, що вони оточені якимись, мабуть, могутніми силами, а він не в змозі зрозуміти, що це таке. Гедеон Спілет поділяв почуття друга, і обоє вони не раз обмінювалися думками, правда напівголосно, про дивні обставини, що продемонстрували всю їхню недалекоглядність, усю безпорадність. Без сумніву, з островом пов’язана якась таємниця, але як її розгадати? Герберт не знав, що й думати, йому дуже хотілося розпитати про все Сайреса Сміта. А Наб зрештою вирішив, що все це його не стосується, це справа його хазяїна, і якби славний негр не побоявся здатися нечемним, він у цю ніч спав би так само міцно, як і на ліжку в Гранітному палаці.

Зате Пенкроф не тямився з люті.

— Гарний жарт, — обурювався він, — хто ж учинив таке! Не любитель я таких дотепів, і жартівнику буде непереливки, якщо він потрапить мені під руку!

Тільки-но зайнялася зоря, поселенці, озброєні належним чином, вирушили на берег, до краю підводних скель. Гранітний палац виходив безпосередньо на схід, із хвилини на хвилину його мало освітити сонце, що сходило.

І дійсно, ще не минула й п’ята година, як проміння впало крізь завісу, листя на закриті віконниці.

Здавалося, що все йшло добре, але поселенці мимоволі скрикнули, помітивши, що двері, які вони, йдучи, зачинили, розчахнуті навстіж.

Хтось проникнув до Гранітного палацу. Сумнівів не залишалося.

Верхні сходинки, що вели від майданчика до дверей, були на місці, а ось нижні хтось притяг до самісінького порога. Зрозуміло, що люди, які вдерлися до будинку, вирішили убезпечити себе від усіляких несподіванок.

Довідатися ж, які там некликані гості і скільки їх, не випадало можливості, тому що на порозі ніхто не з’являвся.

Знову пролунав вигук Пенкрофа.

У відповідь ні звуку.

— Негідники! — крикнув моряк. — Сплять, немов у власному будинку. Гей, ви там, пірати, розбійники, корсари, поріддя Джона Буля!

Якщо Пенкроф, справжній американець, називав когось «поріддям Джона Буля», значить хотів образити.

У цю хвилину зовсім розвиднилось, і фасад Гранітного палацу спалахнув під сонячними променями. Але всередині будинку, як і зовні, було тихо, спокійно.

Поселенці дивувалися — вдерся чи ні хтось до Гранітного палацу? Втім, сумніватися не доводилося — адже драбину хтось забрав, до того ж некликані гості, ким би вони не були, не могли втекти! Але як до них дістатися?

Герберту спала на думку ідея прив’язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між нижніми сходинками драбини, яка теліпалася біля порога, потім тихенько потягнути за мотузку — сходи впадуть на землю, тоді можна буде піднятися до Гранітного палацу.

Нічого іншого, мабуть, не зробиш, і при відомій спритності можна сподіватися на успіх. На щастя, луки і стріли зберігалися в одному з коридорів Нетрів, знайшлося і кілька сажців тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до стріли, добре опереної. Потім Герберт натягнув тятиву і ретельно прицілився в кінець драбини, яка звисала.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили назад, — вони спостерігали за вікнами Гранітного палацу. Журналіст, приставивши карабін до плеча, спрямував дуло на двері.

Тятива забриніла, стріла просвистіла, злетівши разом з мотузкою, і пройшла між двома останніми сходинками драбини.

Справа була зроблена.

Герберт відразу ж ухопив кінець мотузки; але тієї миті, коли він потягнув її, щоб спустити драбину, у дверному отворі майнула чиясь