Читати книгу - "Симпатик"

саме там, де накреслював для мене на серветці організацію своєї компактної армії. Ту серветку я прибрав до кишені і згодом відправив своїй паризькій тітці — замальовку зі штабним загоном, трьома піхотними загонами та загоном важкої зброї, хоча власне важкої зброї вони ще не мали.

— То не проблема, — сказав Генерал. — У Південно-Східній Азії повно важкої зброї. Дістанемо її там. Наша мета тут — вибудувати дисципліну, зміцнити тіла, підготувати душі, зробити так, щоб ці добровольці знову думали про себе як про армію, щоб уявляли майбутнє.

Він записав імена командирів загонів і штабних офіцерів, пояснюючи мені їхні історії: ось цей — колишній керівник штабу такої-то дивізії, ось цей — колишній командир батальйону такого-то полку і так далі. Ці деталі я теж надіслав тітці, цього разу — ретельно закодованими. Також перефразував те, що мені сказав Генерал, що всі вони — досвідчені чоловіки, навіть найпростіші рядові.

— Вдома вони всі брали участь у бойових діях, — мовив він. — Усі добровольці. Я не оголошував загального призову. Спочатку зібрав офіцерів, тоді вони зв’язалися з довіреними людьми сержантського складу, а ті знайшли інших. На те, щоб зібрати це ядро, пішов рік. Тепер ми готові до наступної фази. Фізичне тренування, муштра, маневри, перетворення їх на бойову одиницю. Ви зі мною, капітане?

— Завжди, сер.

Так я знову опинився в лавах, хоча моє завдання на той момент полягало в тому, щоб бути документалістом, а не солдатом. Близько двохсот чоловіків сиділи на землі, схрестивши ноги, Генерал стояв перед ними, а я, з камерою в руці, — за їхніми спинами. Як і ці люди, Генерал убрався в бойовий камуфляж, придбаний у крамниці військових залишків та підшитий Мадам. У цій формі він перестав бути відлюдькуватим власником ресторану та крамниці алкоголю, дрібним буржуа, що підраховував свої надії, немов дрібні гроші в касі. Стрій, червоний берет, виглянсувані солдатські чоботи, зірки на комірі та нашивка авіатора на рукаві повернули Генералові ту шляхетність, яка була в нього на батьківщині. Щодо мого строю, він був для мене бронею з тканини. Хоча куля чи ніж легко пробили б його, я почувався не таким вразливим, як у буденному цивільному одязі. Якщо я і не був куленепробивний, то принаймні був зачарований, як і всі ці чоловіки.

Я сфотографував їх з кількох різних кутів — цих чоловіків, яких те, на що вони перетворились у вигнанні, зробило значно скромнішими. Ці обшарпані екземпляри декласованих людей у робочій формі офіціантів, садівників, працівників на фермах, рибалок, некваліфікованих робітників, охоронців чи просто безробітних, повністю чи частково, зливалися з тлом там, де опинялись, у них завжди бачили людську масу, а от особистостей не бачив ніхто. Однак тепер, вдягнувши військову форму та сховавши паршиві зачіски під кептарями та беретами, вони вже не були непомітні. Ця віднайдена мужність проголошувалася в тому, що їхні спини були рівні й міцні, на противагу вічній скрюченості біженців, у тому, як вони гордо маршували, на противагу звичному човганню в дешевому взутті з продавленими підошвами.

Вони знову були чоловіками, і саме так до них звертався Генерал.

— Чоловіки! — вигукнув він. — Чоловіки! Ми потрібні народові.

Навіть зі свого місця я чув кожне його слово, хоча він, схоже, не докладав зусиль до того, щоб бути почутим.

— Їм потрібна надія, потрібні лідери, — сказав Генерал. — Ви — ці лідери. Ви покажете людям, що може статися, якщо вони матимуть мужність повстати, взяти зброю і пожертвувати собою.

Я спостерігав за чоловіками, чи не здригнуться вони від думки про самопожертву, але вони не здригнулися. Такою була містична влада строю і спільноти, що ті, хто й не мріяв пожертвувати собою, щодня обслуговуючи столики, залюбки погодилися на це, чекаючи під пекучим сонцем.

— Чоловіки! — сказав Генерал. — Чоловіки! Народ благає про свободу! Комуністи обіцяли йому свободу й незалежність, однак доправили саму лиш бідність та рабство. Вони зрадили в’єтнамський народ, а революція не може зраджувати народ. Навіть тут ми лишаємося разом з людьми і повернемося, щоб звільнити тих, кому відмовлено у свободі, яка є в нас. Революція для народу, від народу, руками народу! Це наша революція!

Не було нічого правдивішого й нічого загадковішого за його слова, адже на питання, хто такий народ і чого він хоче, відповідей не було. Нестача відповідей не мала значення. Насправді ця нестача навіть зробила потужнішою цю ідею про народ, від якої чоловіки звелися на ноги й у їхніх очах бриніли сльози, поки вони кричали: «Геть комунізм!» Немов лосось, який інстинктивно знає, коли час пливти вгору річкою, ми всі знали, хто народ, а хто не народ. Ті, кому треба було пояснювати, хто такий народ, певно, не були його частиною, чи принаймні так я скоро написав своїй паризькій тітці. Ще я надіслав їй світлини чоловіків у формі, що раділи й плескали в долоні, разом з іншими фото, на яких вони решту вихідних тренувалися і вправлялися у маневруванні. Можливо, вони й виглядали дурнувато чи смішно, коли відтискалися, поки на них гримав сивий капітан, або ж коли припадали до землі за деревами, цілячись зі старих гвинтівок за командою беземоційного лейтенанта, чи тренувалися з Боном ходити в дозор серед чагарників, де колись полювали індіанці. Але хай це не вводить вас в оману, застерігав я Мана в закодованому посланні. Саме так починаються революції — з людей, що прагнуть битися, байдуже, які вони мають шанси, що добровільно погоджуються віддати все, бо не мають нічого. Це був влучний опис і для сивого капітана, колишнього мисливця на партизанів, який тепер був кухарем у фастфуді, і для беземоційного лейтенанта, що один вижив з усього загону, розбитого із засідки, а тепер був посильним. Як і Бон, це були справді божевільні чоловіки, що погодилися взяти участь у розвідувальній місії в Таїланді. Вони вирішили, що смерть нічим не гірша за життя, для них це було нормально, однак турбувало мене, в тому разі якщо я поїду з ними.

— А як же ваші дружини та діти? — спитав я.

Ми вчотирьох сиділи під дубом, закотивши рукави, і їли нашу обідню пайку армійського раціону, що на вході до людського організму виглядала так само, як і на виході.

Сивий капітан покалатав ложкою у вмісті своєї бляшанки і відповів:

— Нас розлучили під час безладу в Данангу. Вони не вибралися. Останнє, що я про них чув — в’єтконгівці відправили їх розчищати болота за те, що вони моя рідня. Гадаю, мені лишається або чекати, поки їх звільнять,