Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

він нараз прийшов до пам’яті, озирнувся, поглянув навколо і побачив зовсім близько від себе якийсь будинок. Може, господарі зглянуться там на нього, а як не зглянуться, то краще, думав він, умерти недалеко від живих людей, аніж конати самому серед голого порожнього поля. Він напружив останні сили й подався, ледве переставляючи ноги, до садиби.

Який знайомий будинок, він уже десь бачив його! Він не міг пригадати гаразд, зокрема всіх його частин, але загальний обрис будівлі щось йому вперто нагадував.

Мур! Господи, у цім садку, за цим муром він упав учора навколішки й благав розбійників зглянутися на нього. Це був той самий будинок, куди вони вдерлися вночі.

Олівер аж похолов і на мить забув про все на світі – про біль, про втому, про рану. В нього була тільки одна думка: тікати, тікати мерщій! Тікати… Він ледве тримався на ногах, але навіть якби він був у повній силі свого дитячого маленького тільця, куди б він тікав? Він штовхнув хвіртку: вона не була замкнена й сама відчинилась; прошкандибав через подвір’я, видряпався по сходах і постукав тихенько в двері, але тут сили його зрадили і він звалився на ґанок під колоною, що підпирала піддашок.

Саме на цей час містер Джальз, Брітлз і лютівник підживлялися на кухні, після страхіття й утоми останньої ночі, гарячим чаєм і взагалі чим Бог послав. Містер Джайлз не потурав фамільярності своїх підвладних; він ставився до них прихильно, але трохи звисока, що було їм, з одного боку, дуже приємно й одночасно проводило певну межу між ним і ними, не дозволяло їм бути з ним запанібрата й нагадувало їм про його високе становище. Але такі стихійні явища, як смерть, пожежа і напад грабіжників, звісно, рівняють усіх смертних.

Отже, містер Джайлз чаював на кухні з челяддю: ноги його лежали на камінній загородці вогнища, лівим ліктем він спирався на стіл, а правою рукою допомагав собі змальовувати з усіма яскравими подробицями нічний грабунок перед своїми зачарованими слухачами (а особливо куховаркою та покоївкою, що не брали участі в гонитві й ловили тепер кожне його слово, не сміючи дихнути).

– Було, мабуть, пів на третю ночі, – оповідав містер Джайлз, – а може, не ручусь, і близько третьої, коли я прокинувся; перевертаюсь я отак на ліжку (містер Джайлз перевернувся на стільці і накрився наче ковдрою краєм обруса) і чую, ніби щось шарудить.

(Тут куховарка дуже зблідла й попрохала покоївку замкнути двері; покоївка передала її прохання Брітлзові, Брітлз лютівникові, а той удав, що не дочуває.)

– Кажу вам, щось шарудить, – провадив містер Джайлз. – Я вже хотів перевернутися на другий бік і заснути, коли це чую виразно: шарудить! «Мабуть почулося», – подумав я спочатку.

– А як воно шаруділо? – спитала куховарка.

– А так, мов щось шелесть, шелесть, – відповів містер Джайлз, озираючись на всі боки.

– Ні, наче шкрябають залізом по тертці для горіхів – отак: шкряб-шкряб, – поправив Брітлз.

– Так воно шкрябало, коли ви вже встали, – заперечив містер Джайлз, а на ту мить, коли я його вперше почув, воно просто шаруділо… Отже, я зриваю з себе ковдру, сідаю на ліжку й прислухаюсь.

– Господи! – скрикнули одночасно куховарка й покоївка і підсунулись ближче до столу.

– Прислухаюсь – і вже зовсім виразно чую: шарудить, – провадив містер Джайлз. – «Мабуть, хтось ломиться у двері чи у вікно, – думаю собі. – Що його робити? Треба збудити нашого Брітлза, а то ще переріжуть бідолашному хлоп’якові горло – що й не зчується».

Тут погляди всіх присутніх уп’ялися в Брітлза, а той сидів, витріщивши свої очі на оповідача й роззявивши рота з правдивим жахом.

– Я ковдру набік, – провадив містер Джайлз, відкидаючи край скатертини й пильно дивлячись на жінок, – вилажу тихенько з ліжка, натягаю…

– Тут є дами, містере Джайлз, – зніяковіло пролопотів лютівник.

– Натягаю черевики, сер, – з великим притиском на цьому слові провадив той, обертаючись до лютівника, – хапаю набитого пістоля, що його я завжди беру до себе нагору разом з кошиком із сріблом, і виходжу навшпинячки до коридору; буджу Брітлза і кажу йому: «Брітлзе, не лякайтесь!»

– Так, ви це сказали, – тихо підтвердив Брітлз.

– І кажу йому: «Ми, здається, вже все одно пропали, Брітлзе, – проте не лякайтесь».

– А він злякався? – спитала куховарка.

– Анітрішечки, він був майже такий твердий, як я, – одказав оповідач.

– Як на мене, то я, бігме, на місці так і вмерла б, – жахнулася покоївка.

– Звісно – жінка, – зауважив Брітлз, потроху смілішаючи.

– Брітлзова правда, – хитнув головою містер Джайлз. – Чого ж ще можна сподіватися від жінки? Але ми – чоловіки, і тому, кажу, ми взяли потайного ліхтаря з каміна й пішли помацки вниз по темних, як чорнило, сходах – ось так…

Містер Джайлз підвівся й, заплющивши очі, зробив два кроки вперед, щоб наочно показати своїм слухачам, як це було, – коли враз здригнувся і плюхнув назад на ослін. Усі здригнулись, а куховарка й покоївка несамовито скрикнули.

– Постукало, – мовив за хвилю містер Джайлз, через силу вдаючи, що він спокійнісінький. – Хай там відчинить котрийсь із вас.

Ніхто не поворухнувся.

– Дивна річ… стукати в таку ранню пору, – провадив він, обводячи поглядом пополотнілі обличчя і сам помітно бліднучи на виду. – Але двері треба комусь відчинити, – чуєте?

З цими словами він глянув на Брітлза, та смиренний юнак вважав себе, мабуть, за «ніщо» й тому гадав, що ці слова ніяк не можуть стосуватися до нього; у кожному разі він нічого не відповів; містер Джайлз кинув благальний погляд на лютівника, але той нараз несподівано задрімав. Про жінок годі було й говорити.

– Якщо Брітлз воліє відчинити двері в присутності свідка, то я готовий на це, – мовив містер Джайлз після короткої мовчанки.

– І я теж, – додав лютівник, прокидаючись нараз так само раптово, як і заснув.

На ці умови Брітлз погодився, і все товариство, упевнившись, що надворі вже білий день (про це довідались, відчинивши віконниці), вирушило до дверей з собаками попереду. Жінки, що ні за що в світі не хотіли залишитися самі на кухні, ішли позаду. З наказу містера Джайлза всі почали дуже голосно розмовляти, щоб непевні люди надворі чули, що їх тут неабиякий гурт; цей хитромудрий джентльмен вигадав ще одну штуку: щоб примусити собак дужче гавкати, їм поприщемляли хвости в передпокої.

Після всіх цих пересторог містер Джайлз, міцно стиснувши руку лютівника (щоб той, бува, не дременув – як він жартівливо пояснив), дав Брітлзові наказ відчиняти двері; двері відчинилися, і хоробрі вояки, полохливо зазираючи одне одному через плече, вгледіли