Читати книгу - "Дім для Дома"

нікого й що ніхто не знає, чи батьків її розстріляли в гетто, чи, може, відправили в Белжець? І якщо відправили, чи дожили вони до того, аби зайти в газову камеру чи, може, померли раніше, у вагоні? І думати про це більше немає сил. А сам чоловік в капелюсі — українець, батько й дядько — священики греко-католицької церкви...

І тут я згадую одну з численних Олиних вигадок — ту, з якою вона продала обручку з цирконієм одній літній парі, чимось схожій на цю: «Якщо розповісти історію про цю обручку — велике кохання, війна, він — єврей, вона — українка, чи навпаки — можна просити триста». То невже вони справді є — ці закохані?

Але ні, Роза й Андрій у Львові були дітьми, вони познайомилися вже там, у Сан-Франциско. Та й на пальці у Рози, здається, справжнісінький діамант.

— Роза вже ніколи нікого не знайде, але поїхала зі мною в цю складну подорож. Краще знайти хоч щось, хоч когось, — вже спокійніше говорить містер Андрій зі смішним акцентом. — Спочатку городами ходив Павло, наш помічник, — він киває на аспіранта. — Але дачники відмовляються, а я не розумію чому...

— Для чого ви все це мені кажете? — хоче зупинити чоловіка полковник, та чоловік із Сан-Франциско (чи то чоловік зі Львова?) не хоче спинитись: — Люди тут ніби

Кров прибульця тхне відчаєм. Та найдивніше те, що і кров полковника тепер пахне так само. І я боюся за нього — серце ж. Він же просто не може дозволити ці розкопки, навіть якби й хотів. літак, певно, не лише пахнув, а й виглядав вороже. Вони так тоді і не познайомились. Та й допомога археолога виявилася непотрібна. На ділянці ж не було нічого.

— Ви здуріли, — повторює він, та виходить уже зовсім непереконливо. — В мене тут... В мене... Грядки, картопля... Моїй родині хто ж їсти... Балаган! — полковник задихається, замовкає, дивиться кудись — крізь непроханих гостей, крізь сусідські паркани, кудись далеко на схід.

— Тут їх розстрілювали, — повторює чоловік у смішному капелюсі.

— Німці? — питає полковник, і, я думаю, що, може, він і погодиться попри все. Тільки куди подіне літак? Бо справді може вийти скандал.

— Знаєте, ймовірно... — американець раптом вагається.

Мабуть, щось у полковнику його насторожує. Може, військовий плащ, що висить при вході в теплицю? — Бачите, свідки не можуть сказати точно, вони були дітьми, і...

— Не німці. Енкаведе? — питає полковник.

Усі кивають — і тут же лякаються. Бо старий знову мовчить. Жінка вирішує втрутитися:

— Ви не хвилюйтеся, — тарабанить своєю англійською, хоч їй самій не завадила б ця порада. — We will pay you.

— Вони вам заплатять, — перекладає її слова молодик.

Дарма вони це, не варто було про гроші. Треба знати полковника. Він наче знову сказився:

— Не треба мені платити! — кричить. — Подуріли! Це мій город. Це моя земля, — полковник махнув на гостей рукою й поплівся геть.

— Ну пожалуйста! — прокричав раптом Андрій російською.

Старий озирнувся:

— А чого ви до мене російською раптом? Думаєте, мова щось змінює? Думаєте, що я... — він мовчить, ніби видобуває з пам’яті щось важливе чи, навпаки, ховає. А тоді вказує пальцем на землю під гумаками: — Хто там у вас?

— Так батько ж. І брат його.

Я знаю, про що мій старий думає. Він сам так ніколи і не знайшов... Його батько був і вже залишиться «зниклий без вісти і без толку».

— Добре. Але під теплицею копати не будете. Там цінні... рослини цінні. Знайдете тут, то знайдете.

— Але ж... — пробує торгуватися аспірант.

— Я вам сказав. І тільки в моїй присутності. І щоби без вибриків.

Вибриків не було. Були люди з лопатами та ящиками. Ящики готували для кісток.

— Навіть не підходьте сюди. Дом! Охороняти!

І я охороняв. Навіть гарчав, коли хтось наближався до літака — аби полковник почувався спокійно. Я вглядався в розриту землю — без цікавості, якщо чесно. Я ж то одразу знав, що там є під гумаками полковника, а чого немає.

А за якийсь час до нас на город ступила — хто б ви думали — Надія Іванівна.

— Доброго дня, — я знаю, вона впізнала полковника. — А я археолог. Мене попросили допомогти тут... А ви... Вона, певно, хотіла перепитати, чи полковник часом не дід її маленької подруги. Та полковник, боронячи свій

— Хіба що там... — несміливо сказав хтось, вказуючи на величезну теплицю.

— Ні! — закричав полковник. — Не можна там! Звідки ж ви тут взялися на мою голову?

Переконувати не було сенсу. Та й перекопувати направду теж. Люди пішли.

— Город мені загубили... — бурчав полковник і поспішав додому. До біса врожай і американські гроші. Головне, таємниця залишилась таємницею. Поки що. А гроші можна віддати Олі — в скарбничку для лікування.

Чи, може, вистачить на коробку приводів для винищувача? 

Небо

 Собаки в небо не дивляться. Хіба що у небі качка чи інший якийсь птах. Але винищувачі, звісно, не дичина, тож псу немає на що глядіти.

Ви спитаєте, а чого ж ми тоді з Марусею прийшли туди, на Скнилівський аеродром? Що забули на авіашоу незряча дівчинка й пес? Так, краще було б, якби ми залишились вдома. Та ми дуже хотіли бути там з нашим старим.

Він аж сяяв. У той день взагалі все сяяло — наш полковник, і сонце, і техніка. І заздрістю до молодих пілотів кров старого майже не пахла — майже.

На аеродромі гули, злітаючи, літаки і гули натовпи. А керосином тхнуло аж так, ніби тисячу впертих полковників розізлилися разом.

Люди задирали голови, діти тицяли в небо пальцями. Всі, крім Марусі, мружились. І посміхались всі. Солдатську кашу із запахом згірклого масла — військовий делікатес — накладали у металеві миски усім, крім мене. Каші мені остогидли, та в животі урчало — а може, це джміль пролітав біля мого вуха. Я ліг на траву, міркуючи, що Маруся могла б поділитися, а вона сиділа, схрестивши ноги, і наминала