Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

квиток до Цюріха. Поглянула на дату. Потяг від’їжджав увечері.

Телефон задзеленчав знову. Коли він замовк, її охопив панічний страх. Їй здалося, ніби померло щось більше, ніж Клерфе, ніби померло все, що вона знала. Боріс також. Хтозна, що з ним сталося. Може, і він давно вже не живе, а ніхто не міг їй цього повідомити, бо не мав її адреси, або просто не хотів.

Ліліан підняла слухавку, але відразу ж опустила руку. Не могла йому зателефонувати. Принаймні не тепер. Він би не зрозумів її й думав, що вона телефонує йому тільки тому, що Клерфе помер. Він ніколи б їй не повірив, що вона збиралася покинути Клерфе. Зрештою, вона ніколи й не мала наміру йому це розповідати.

Ліліан сиділа завмерши, поки сірі сутінки не вповзли до покою. Вікна були відчинені. Шелестіння дерев звучало в її вухах, наче шепіт зловтішних сусідів. Портьє сказав їй, що сестра Клерфе виїхала опівдні, час і їй у дорогу.

Вона встала, але завагалася. Не могла піти, не довідавшись, чи Боріс ще живе. Не конче телефонувати йому самому. Вона могла зателефонувати до пансіонату й попросити його до телефону, назвавши яке-небудь прізвище, якщо підуть його кликати, вона знатиме, що Боріс живий, і встигне покласти слухавку, перш ніж він сам підійде до апарата.

Ліліан замовила розмову. За хвилину телефоністка поінформувала, що ніхто не озивається. Ліліан замовила розмову ще раз, термінову, з попереднім викликом, і чекала.

За вікном чула кроки по гравію в саду. Це нагадало їй сад Клерфе. Її залила хвиля розпачливої ніжності. Він записав їй у спадок дім, а вона про це не знала. Але й не хотіла його мати. Він стояв би порожній і повільно занепадав би разом зі своєю ліпниною, якби його не конфіскувала сестра Клерфе, озброєна в подвійну моральність однобокої справедливості.

Задзвенів телефон. Ліліан почула пожвавлені голоси французьких телефоністок. Забула все, що задумала.

– Борісе! – вигукнула вона. – Це ти?

– Хто говорить? – запитав якийсь жіночий голос.

Ліліан хвильку повагалася, врешті назвала своє прізвище. За дві години вона покине Рив’єру, і ніхто не знатиме, в якому напрямку, було б смішно, якби перед тим вона не поговорила з Борісом.

– Хто говорить? – повторив голос.

Вона ще раз назвалася.

– Пана Волкова тут нема, – відповів голос крізь шуми й потріскування на лінії.

– А хто говорить? Фрау Ешер?

– Ні, фрау Блісс. Фрау Ешер уже нема. Пана Волкова теж уже тут нема. Мені шкода.

– Хвилиночку! – загукала Ліліан. – А де він?

Шум у слухавці наростав.

– …від’їхав, – почула Ліліан.

– Від’їхав? Куди?

– Цього я не можу сказати.

Ліліан затамувала подих.

– З ним щось сталося? – поцікавилася врешті.

– Я не знаю, мадам. Він від’їхав. Більше нічого не можу вам сказати. Мені шкода.

З’єднання перервалося. Знову почувся пожвавлений щебет французьких телефоністок. Ліліан поклала слухавку. Від’їхати – вона знала, що це означає в горах. Так казали, коли хтось помер. Це не могло, зрештою, означати нічого іншого – куди б він ще мав від’їхати? Навіть його давньої господині вже не було.

Якийсь час Ліліан сиділа непорушно. Урешті встала й зійшла вниз. Заплатила рахунок і сховала квитанцію в торбу.

– Прошу послати мої речі на вокзал, – сказала вона.

– Уже? – запитав здивований портьє. – Ви маєте ще майже дві години. Зарано.

– Уже, – кивнула вона. – Не зарано.

22

Ліліан сиділа на лавці перед вокзалом. Загорілися перші ліхтарі, підкреслюючи ще понурішу голизну будівлі. Засмаглі туристи галасливо пересувалися повз неї і сідали до потяга на Марсель.

До неї підсів якийсь американець і почав щось молоти про те, що в Європі не можна дістати порядного шматка м’яса чи бодай пристойного гамбургера. Навіть віденські сосиски кращі у Вісконсіні.

Ліліан сиділа отупіла, без жодної думки в голові, геть виснажена, не знаючи, чим це викликано: смутком, порожнечею чи замиренням з долею.

Раптом побачила незнайомого собаку, що огинав дугою площу. Обнюхавши кількох жінок, він зупинився, а потім кинувся до неї. Американець зірвався з лави.

– Скажений собака! – закричав він. – Поліція! Застрельте його!

Вівчур його оминув і скочив на Ліліан. Він майже скинув її з лави, лизав її по руках і пробував лизнути в обличчя, скімлив, скавулів і гавкав так, що враз їх оточив гурт здивованих людей.

– Вольф, – сказала вона з недовірою. – Вольф! Звідки ти тут узявся?

Собака залишив її у спокої і побіг до натовпу, який негайно розступився. Підбіг до чоловіка, який наближався швидким кроком до Ліліан. Вона встала з лавки.

– Боріс!

– Отже, ми ще встигли тебе відшукати, – сказав Волков. – Портьє в готелі сказав мені, що ти вже на вокзалі. Я ледве встиг. Хтозна, де б я мусив шукати тебе пізніше.

– Ти живий! – шепнула Ліліан. – Я телефонувала тобі. Хтось мені сказав, що ти від’їхав. Я думала…

– То була фрау Блісс. Нова господиня. Фрау Ешер знову вийшла заміж. – Волков притримав собаку. – Я прочитав у газеті, що сталося, тому приїхав. Я не знав, у якому готелі ти мешкаєш, інакше б зателефонував.

– Ти живий, – повторила вона.

– І ти жива, душко! Усе решта не рахується.

Вона поглянула на нього. І враз зрозуміла, що він мав на увазі – що усе решта, уся поранена гордість, уражений егоїзм були затерті цим одним утішним, останнім фактом, що кохана людина не померла, що ще живе, що є тут і ще дихає, незалежно від того, якими є її почуття або що за цей час відбулося. Боріс не приїхав сповнений слабістю чи співчуттям, він приїхав сповнений цією останньою, вражаючою, як грім, правдою, єдиною, яка йому залишилася, єдиною, яка завжди залишається насамкінець, яка відміняє все і яку людина майже завжди усвідомлює надто пізно.

– Так, Борісе, – сказала вона. – Усе решта не рахується.

Він зиркнув на її багаж.

– Коли від’їжджає твій потяг?

– За годину. Він від’їде без мене.

– Куди ти збиралася?

– Куди-небудь. До Цюріха. Байдуже, Борісе.

– Тоді ходімо звідси. Переїдемо до іншого готелю. В Антібі я забронював кімнату. У готелі «Дю Кап». Можемо найняти ще одну. Хочеш, я накажу відіслати туди твій багаж?

Ліліан похитала головою.

– Хай залишиться тут, – сказала він, раптом передумавши. – Потяг від’їжджає за годину, їдьмо ним. Я не хочу тут залишатися. А ти мусиш повернутися.

– Я не мушу повертатися, – заперечив Волков.

Ліліан поглянула на нього.

– Ти вилікувався?

– Ні. Але я не мушу повертатися. Я можу поїхати з тобою, куди захочеш. І на як довго захочеш.

– Але…

– Я розумів тебе тоді, – мовив Волков. – О Господи, і то ще як! Я розумів, що ти хочеш