Читати книгу - "1984"

їх звинуватили. Вам здалося, що ви бачили правдиве документальне свідчення, яке доводило, що їхні зізнання були фальшивими. Ви побачили фотографію, через яку у вас і виникла галюцинація. Вам здалося, що ви й справді тримали її в руках. То була ось така фотографія.

У руках О’Браєна з’явилася довга газетна вирізка. У Вінстона було кілька секунд, щоб її роздивитися. Щодо цієї фотографії не було жодних сумнівів. Це була та сама фотографія. Це був ще один примірник фотографії Джонса, Ааронсона та Рудзерфорда на партійній зустрічі у Нью-Йорку, тієї самої, яка одинадцять років тому потрапила йому на очі і яку він відразу знищив. О’Браєн тримав її перед його очима лише якусь мить і відразу ж прибрав. Але він бачив її, він, безперечно, її бачив! Вінстон здійснив відчайдушну, болісну спробу поворушити верхньою частиною свого тіла. Проте він не міг зрушитися бодай на сантиметр. На мить він навіть забув про циферблат. Йому лише хотілося знову потримати ту світлину у своїх руках або принаймні ще раз побачити її.

— Вона існує! — вигукнув він.

— Ні, — сказав О’Браєн.

Він зупинився посеред кімнати. У стіні напроти була діра пам’яті. О’Браєн підняв решітку. Невидимий потік теплого повітря підхопив тонкий клапоть паперу, і він зник у спалаху полум’я. О’Браєн відвернувся від стіни.

— Попіл, — сказав він. — Навіть не попіл — порох. Її немає. Її ніколи не було.

— Але ж вона була! Була! Вона існує у моїй пам’яті. Я пам’ятаю її! Ви пам’ятаєте її!

— Я її не пам’ятаю, — заперечив О’Браєн.

У Вінстона стислося серце. Це було дводумство. Його опанувало відчуття повної безпорадності. Це було б не так важливо, якби він був певен, що О’Браєн бреше. Але скидалося на те, що О’Браєн і справді забув про фотографію. А якщо так, то, можливо, він уже встиг забути й про свої заперечення, що він її пам’ятає, і забув про сам факт свого забування? Чи можна це вважати простим обманом? Можливо, й справді у свідомості можуть відбуватися такі божевільні маніпулювання? Ця думка остаточно збила його з пантелику.

О’Браєн замислено дивився на нього. Зараз він більше, аніж будь-коли, нагадував учителя, що мордується з відсталим, але здібним учнем.

— Існує партійне гасло, в якому йдеться про контроль над минулим, — сказав він. — Повторіть його, будь ласка.

— «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє: хто контролює сучасне, той контролює минуле», — слухняно промовив Вінстон.

— «Хто контролює сучасне, той контролює минуле», — повторив О’Браєн, з легким схваленням киваючи головою. — Але ви, Вінстоне, вважаєте, що минуле справді існує?

Вінстона знову опанувало почуття безпорадності. Його погляд ковзнув на циферблат. Він не те що не знав, яка саме відповідь — «так» чи «ні» — порятує його від болю, він навіть не міг з упевненістю сказати, яку з них він сам вважає правильною.

О’Браєн ледь посміхнувся.

— Ви далекі від метафізики, Вінстоне, — сказав він. — Досі ви ніколи не замислювалися над тим, що таке існування. Я спробую уточнити своє запитання. Чи існує минуле буквально, у просторі? Чи є десь реальність, наповнена реальними об’єктами, де й досі відбувається минуле?

— Ні.

— Тоді, якщо ви вважаєте, що минуле існує, де саме воно існує?

— У записах. У документальних свідченнях.

— У записах. І... ?

— У свідомості. У людській пам’яті.

— У пам’яті. Дуже добре. Ми, Партія, контролюємо всі записи і ми контролюємо всі спогади. Отже, ми контролюємо минуле, ви згодні?

— Але як ви можете перешкодити людям пам’ятати ті чи ті події? — вигукнув Вінстон, знову на мить забувши про циферблат. — Це мимовільний процес. Це від нас не залежить. Як ви можете контролювати пам’ять? Мою ви не контролювали!

О’Браєн знову посуворішав. Він поклав руку на важіль.

— Навпаки, — сказав він. — Це ви її не контролювали. Саме тому ви сюди й потрапили. Ви опинилися тут, бо вам забракло смирення, не вистачило самодисципліни. Ви не захотіли підкоритися і поплатилися за це власною психікою. Ви воліли залишитися божевільним, меншістю у кількості однієї людини. Лише дисциплінований розум спроможний побачити реальність, Вінстоне. Ви вважаєте, що реальність — це щось об’єктивне, щось, що існує саме по собі. Ви також вважаєте, що природа реальності самоочевидна. Коли ви обманюєте себе, думаючи, що ви щось бачите, ви вважаєте, що кожен бачить те саме, що й ви. Але я запевняю вас, Вінстоне, що реальність не є зовнішньою категорією. Реальність існує лише у людській свідомості, й більш ніде. І то не в індивідуальній свідомості, яка може помилятися і в будь-якому разі швидко помирає, а лише у колективній і безсмертній свідомості Партії. Те, що Партія вважає істиною, і є істиною. Побачити реальність можливо лише очима Партії. Ви повинні це усвідомити, Вінстоне. Це вимагає у певному сенсі акту саморуйнування, зусилля волі. Перш ніж ви повернете собі здоровий глузд, ви повинні скоритися.

Він кілька хвилин помовчав, немовби даючи час на усвідомлення того, що він щойно казав.

— Ви пам’ятаєте, — провадив О’Браєн, — як записали у своєму щоденнику: «Свобода — це можливість сказати, що два плюс два буде чотири»?

— Так, — відповів Вінстон.

О’Браєн підніс свою ліву руку до Вінстона, заховавши великого пальця і виставивши чотири інші.

— Скільки пальців я вам показую, Вінстоне?

— Чотири.

— А коли Партія скаже, що їх не чотири, а п’ять — скільки тоді їх буде?

— Чотири.

Вимовивши це, він зойкнув від болю. Стрілка циферблата скочила на п’ятдесят п’ять. По всьому Вінстоновому тілу виступив піт. Він судомно хапнув повітря, а його видих супроводжувався важким стогоном, якого він не міг стримати, навіть зціпивши зуби. О’Браєн дивився на нього, все ще показуючи чотири пальці. Він знову торкнувся важеля. Цього разу біль був лише трохи слабшим.

— Скільки пальців ви бачите, Вінстоне?

— Чотири.

Стрілка досягла шістдесяти.

— Скільки я показую вам пальців, Вінстоне?

— Чотири! Чотири! Що я ще можу сказати? Чотири!

Мабуть, стрілка сягнула ще далі, але він уже не дивився на неї. Він бачив лише важке суворе обличчя й чотири пальці. Пальці стриміли перед його очима — величезні, наче стовпи, нечіткі, але, беззаперечно, їх було чотири.

— Скільки пальців ви бачите, Вінстоне?

— Чотири! Припиніть, благаю вас, припиніть! Навіщо ви плутаєте мене? Чотири! Чотири!

— Скільки я показую вам пальців, Вінстоне?

— П’ять! П’ять! П’ять!

—