Читати книгу - "1984"

Ні, Вінстоне, так у нас нічого не вийде. Ви брешете. Ви досі думаєте, що їх чотири. Скільки перед вами пальців? Будь ласка, відповідайте.

— Чотири! П’ять! Чотири! Стільки, скільки ви хочете! Лише припиніть це, не мучте мене!

Несподівано він відчув, що сидить, а рука О’Браєна обхопила його за плечі. Мабуть, він на кілька секунд знепритомнів. Пута, що сковували його тіло, ослабли. Йому було дуже холодно, він тремтів і цокотів зубами, його щоками котилися сльози. На мить він, немов дитина, пригорнувся до О’Браєна. Важка рука, що обіймала його за плечі, давала відчуття дивного затишку. Йому почало здаватися, що О’Браєн його оборонець, що біль приходить звідкись іззовні, з якогось іншого джерела, і що це О’Браєн врятує його від нього.

— Ви дуже повільно вчитеся, Вінстоне, — лагідно сказав О’Браєн.

— Що я маю робити? — пробурмотів він. — Як я можу не бачити того, що в мене перед очима? Два плюс два буде чотири.

— Лише іноді, Вінстоне. А іноді буде п’ять. Іноді — три. Іноді — одразу і те, і те. Ви маєте більше старатися. Нелегко знову стати нормальним.

Він поклав Вінстона на ліжко. Пута на його руках і ногах знову натяглися, але йому вже було майже не боляче і його перестало трусити, хоча й залишалися слабкість і холод. О’Браєн кивнув головою чоловікові у білому халаті, який стояв нерухомо протягом усієї процедури. Той нахилився й уважно заглянув у вічі Вінстону, помацав його пульс, притулив вухо до його грудей, десь поплескав долонею. Потім кивнув О’Браєнові.

— Повторімо, — сказав О’Браєн.

Тіло Вінстона пронизав біль. Мабуть, стрілка показувала сімдесят-сімдесят п’ять. Цього разу він заплющив очі. Він знав, що пальці досі у нього перед очима, і їх так само чотири. Головне для нього зараз було якось протриматися, доки його відпустить спазм. Він перестав помічати, кричить він чи ні, плаче чи не плаче. Вінстон розплющив очі. О’Браєн повернув важіль назад.

— Скільки ви бачите пальців, Вінстоне?

— Чотири. Думаю, їх чотири. Як би я міг, то побачив би п’ять. Я намагаюся побачити п’ять.

— Чого ви хочете: переконати мене, що ви бачите п’ять, чи справді побачити їх?

— Справді побачити їх.

— Повторімо, — сказав О’Браєн.

Мабуть, стрілка досягла вісімдесяти-дев’яноста. Вінстон точно не пам’ятав, звідки у нього цей біль. Перед його закоченими очима витанцьовував цілий ліс пальців — вони спліталися і розпліталися, ховаючись один за одним і знову вигулькуючи. Він намагався їх порахувати, але не міг пригадати навіщо. Він лише знав, що їх неможливо порахувати і що це якось пов’язано з таємничою тотожністю між п’ятьма й чотирма. Біль знову відступив. Коли він розплющив очі, то з’ясувалося, що він усе ще бачить те саме. Перед ним повсюди все ще ворушилися незліченні пальці, вони нагадували рухливі гілки дерев, які постійно перехрещувалися і розходилися врізнобіч. Він знову заплющив очі.

— Скільки пальців я показую, Вінстоне?

— Я не знаю. Не знаю. Ви мене вб’єте, якщо їх ще раз покажете. Чотири, п’ять, шість — чесно кажучи, я не знаю, скільки їх там.

— Це вже краще, — зауважив О’Браєн.

У Вінстонову руку встромилася голка. Майже відразу ж його тілом розлилося приємне, блаженне тепло. Біль швидко забувався. Він розплющив очі й подивився вдячним поглядом на О’Браєна. Коли він побачив це важке покраяне зморшками обличчя, таке грубе й таке інтелігентне, його серце, здавалося, стрепенулося. Якби він міг ворухнутися, він би простяг руку і поклав її на руку О’Браєна. Він ніколи так глибоко не любив його, як цієї хвилини, і не лише тому, що той зупинив біль. До нього повернулося давнє відчуття, що зовсім не важливо, друг йому О’Браєн чи ворог. О’Браєн був людиною, з якою можна поговорити. Можливо, найголовніше — це не любов, а розуміння. О’Браєн катував його до божевілля, і він був переконаний, що скоро той замордує його до смерті. Але йому байдуже. У якомусь розумінні це глибше, ніж просто дружба, вони найближчі потаємні друзі: так чи інакше, хай навіть між ними не пролунає жодного слова, десь все ж таки існує те місце, де вони зможуть зустрітися і поговорити. О’Браєн дивився на нього з таким виразом, що здавалося, ніби він теж думав про те саме. Коли він заговорив, його голос звучав легко і невимушено:

— Ви знаєте, де ви, Вінстоне? — запитав він.

— Не знаю. Проте можу здогадатися. У Міністерстві Любові.

— А ви знаєте, скільки часу ви вже тут?

— Не знаю. Тижні, місяці. Думаю, я тут уже кілька місяців.

— А як ви думаєте, чому ми забираємо сюди людей?

— Щоб вони зізналися.

— Ні, причина не в цьому. Подумайте.

— Щоб покарати їх.

— Ні! — вигукнув О’Браєн. Його голос дивним чином змінився, а обличчя несподівано зробилося суворим і збудженим. — Ні! Річ не в тому, щоб вичавити з вас зізнання, і не в тому, щоб вас покарати. Розказати вам, чому ви тут опинилися? Щоб вилікуватися! Щоб повернути вам здоров’я! Чи зможете ви зрозуміти, Вінстоне, що ніхто із тих, хто сюди потрапляє, не виходить звідси не вилікуваним? Нас не цікавлять ті безглузді вчинені вами злочини. Партію не цікавить кінцевий акт у вигляді дії, все, що нас цікавить — це думка. Ми не просто знищуємо своїх ворогів, ми їх перевиховуємо. Ви розумієте, що я хочу сказати?

Він схилився над Вінстоном. Наблизившись, його обличчя зробилося величезним, а через те, що Вінстон дивився на нього знизу — бридким і потворним. Крім того, воно було сповнене захватом і божевільним збудженням. У Вінстона знову стислося серце. Якби він тільки міг, він би ще глибше втиснувся у свій лежак. Він був упевнений, що О’Браєн просто так, заради примхи, знову потягне важіль. Але О’Браєн відвернувся. Він пройшовся камерою. Потім провадив уже з меншим запалом:

— Насамперед ви повинні зрозуміти, що тут немає мучеників. Ви читали про релігійні гоніння у минулому. У середні віки існувала Інквізиція. Вона зазнала невдачі. Вона поставила собі за мету викорінити єресь, а насправді лише сприяла її поширенню. Бо на місце кожного єретика, якого вона спалювала біля стовпа, приходили тисячі інших. Чому так було? Тому що Інквізиція вбивала своїх ворогів відкрито, і вбивала їх нерозкаяними: фактично їх вбивали тому, що вони не розкаювалися. Люди помирали, бо не хотіли зректися своєї віри, своєї правди. І немає нічого дивного, що вся слава