Читати книгу - "Чарівне горнятко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вийшли з палацу, вдарив бідняк тричі палкою об землю і попросив показати дорогу. Вказала палка, аж то треба плисти через море.
Дістали вони від царя корабель. Сіли і пливуть.
Перепливли на другий бік, аж бачать — дівчина, а на колінах у неї спить чудовисько.
Каже бідняк:
— Ти злодій. Твоя перша робота — маєш викрасти царівну з-під чудовиська, а ми будемо сторожити.
Злодій нарвав моху, зробив подушку, дав дівчині знак, аби не боялася. Підложив під голову чудовиську подушку, а дівчині шепнув іти на корабель.
Посадили царівну на корабель і попливли. Допливли до середини моря, а чудовисько пробудилось. Понюхало повітря, розпустило крила і кинулося доганяти.
Побачив це один побратим і каже:
— Пропали ми. Женеться чудовисько, буде смерть і нам, і царівні.
Тоді стрілець каже:
— Не бійтеся. Я врятую всіх.
Добув свою чародійну стрільбу, швиденько зложив її, зарядив, прицілився і вистрелив.
Чудовисько якраз було над кораблем, впало, і корабель розламався на шматки. Хто як може тримається на воді, на дошках, на уламках, аж тут озвався кравець:
— Потримайтеся ще трохи.
Вийняв він чарівну голку і почав дошки докупи зшивати. Так дошку до дошки, і хоч було нитки трошки, а зшив корабель, і всі щасливо дісталися берега.
Прийшли до царя з царівною, цар дуже втішився, не знає, де доньку і рятівників її посадити.
— Добрі ви всі, хлопці, але скажіте, кому буде за дружину моя донька?
Бідняк говорить:
— Мені, бо я її знайшов.
Злодій заперечує:
— Ні, мені, бо коли б не я, то ти не зміг би викрасти її від чудовиська.
— Ей, вона таки моя, — на те все, заявляє стрілець. — Що з того, що ви знайшли її і з-під чудовиська викрали? Були б ви давно на тому світі, якби я його не вбив.
А кравець слухав, слухав і собі хоче доньку цареву. І до нинішнього дня ніхто не знає, чия царівна. Не знає ні той, хто казав, ні той, хто слухав.
ЯК БРАТ СЕСТРУ ПОКАРАВ[88]
Померла в одного чоловіка жінка. Як залишився він самотнім, то вдруге не оженився, а жив з двома дітьми. Коли вже час було дітям із людьми рівнятися — дочці заміж виходити, а синові женитися, — батько занеміг. Покликав дітей і сказав:
— Ми тепер, слава богу, багаті. Я не хотів, аби наш маєток розшарпували, і тому не брав другої жінки. То й вам кажу: не женися, сину, і ти, дочко, заміж не виходь, а ґаздуйте двоє, і весь маєток буде вашим. За непослух буду вам мстити і по смерті.
І з тими словами вмер.
Поховали син і донька батька, поплакали, але час робить своє, і прийшлося Йванові думати про одруження. Мав він уже двадцять чотири роки. Про бідну не хотів і думати, знайшов собі багачку.
Відгуляли весілля і живуть собі. Нажили синочка. Назвали Івасем. Хлопчик вродливий, кучерявий. Дуже любив батько свого сина, пишався, що схожий на нього, але й про сестру не забув. Думає він, що час би сестру відвінувати. А жона тим часом своє думає. Раз вона й каже:
— Якби ми позбулися Ганни, то весь маєток дістався би нашому синові.
— Чи ти з глузду з'їхала, що таке городиш? Та ти смієш намовляти, аби я рідну сестру життя позбавив?
Бачить жона, що її слова розсердили чоловіка, та й вибріхується.
— Що ти, чоловіче, жартів не розумієш?
Минуло ще півроку, а вона все про своє думає.
Одного разу збирається Іван до міста і, прощаючись, каже до жінки та сестри:
— Попідмітайте та попідгрібайте солому до соломи, дрова до дров, а гній до гною, бо ось-ось випаде сніг, і все мусить бути в порядку.
Ганна порається на вулиці, а Марія варить їжу.
— Ганно! — кличе Марія братову, — ходи-но сюди, покрутиш точило, ніж такий тупий, що не можу навіть тіста врізати.
Поточила ножа, і Ганна пішла знову по своїй роботі, а Марія положила сина у ліжечко і встромила ножа у груденята малому. Накрила дитя веретою, а сама вийшла на подвір'я і каже:
— Іди, неборе, до хати й довари обід, бо мене вже голова болить від пари.
Пішла Ганна до хати, а Марія ще й наказує:
— До другої кімнати не заглядай, бо там дитина спить.
Ввечері приїхав Іван з міста і хвалить дружину, що вона порядок на подвір'ї зробила.
— Я вже втомилася біля того варива, то ми мінялися з Ганнусею, — розповідає жона.
Увійшли до хати. Виймає він подарунки для сестри.
— Я тобі, сестро, китицю купив, бо скоро свята. Втішилася сестра, подякувала за дарунок.
— А синок де?
— Спить у другій кімнаті,— відповідає дружина.
— Давно спить?
— Та давно.
— То вже мав виспатися. Бо і йому я подаруночки приніс.
Підійшов до ліжечка, відкинув верету, аж синок мертвий, і ніж стирчить із груденят.
Ще й не отямився, як Марія почала заводити:
— Ой, що я наробила! Залишила гадюку в хаті, аби дитину мою зарізала!
Збіглися люди, а бідна Ганнуся лише руки заломила і стоїть безмовна.
— Гадино, — каже Іван, — взяла ти життя в мого сина.
Клянеться Ганна, на коліна падає, богом присягається, та Іван і слухати не хоче. Побіг до стайні, запряг коні, сокиру за пояс.
— Лізь на віз! — наказав Ганні.
Ледве вилізла сестра на воза, плаче, побивається, та даремне. Заїхали у дрімучий ліс. Зупинив Іван коней коло здоровенного пня, зліз із воза і сестрі наказав злізти.
— Не винна я, братику, най мене бог покарає,— просить Ганна.
Впала на коліна і ноги братові обнімає.
— Не покарав тебе бог, так я покараю. Признавайся, котрою рукою сина мого убила?
Ще дужче заридала Ганна, а Іван схопив її праву руку, положив на пень і відрубав до кисті.
— Кажи тепер, котрою рукою сина мого убила?
Плаче сестра, проситься від брата, а він схопив другу руку і теж відрубав. Тоді зняв із сестри вбрання і так лишив.
Стоїть Ганна гола на морозі, кров тече з обрубків, і нізвідки помочі чекати.
Захотілось їй води напитися. Почула — в долині потічок дзюрчить. Спустилася до потічка, але не може на руки обпертися, аби напитися, ні в пригорщі води не набере. Рушила вона за струмком, дійшла до глибшого місця, забрела і, нахилившись, напилася. Тут побачила над потічком старезного дуба. Вода промила його коріння, і там є велика печера.
Вийшла з води і полізла у печеру. «Тут хоч спокійно помру», —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівне горнятко», після закриття браузера.