Читати книгу - "Вушко голки"

на берегах якого він робив помітки, зрідка щось буркочучи собі під ніс.

Ніякого захвату від зустрічі з видатною людиною Ґодліман не відчував. У мирні часи політик із Черчилля вийшов нікудишній, але як головнокомандувач він не мав рівних, що, звісно ж, не могло не викликати повагу. (Кількома роками пізніше Черчилль скромно відмовився від ролі «британського лева», яку йому приписували. Виправдовував він це тим, що йому просто пощастило стати людиною, якій довірили «ревіти». І Ґодліман не міг із цим не погодитися.)

На мить Черчилль звів погляд і коротко мовив:

— То що, виходить, цей чортів шпигун з Абверу викрив усі наші таємниці?

— Виходить, що так.

— І що ж, він утік?

— Ми йшли за ним слідом аж до самого Абердина. Ми майже цілком переконані, що дві ночі тому він вийшов звідти на вкраденому човні — є версія, що в Північному морі його зустрічають. Однак йому навряд чи вдалося відійти далеко від порту, бо розпочався шторм. Є невелика вірогідність, що він сів на субмарину до початку шторму, але вона мізерна. Скоріш за все, він просто потонув. Більш точно сказати поки що не можемо.

— І я теж не можу... — прем'єр-міністр, вочевидь, сердився, хоча й не на Ґодлімана.

Черчилль встав і підійшов до годинника, що висів на стіні. Головнокомандувач, наче зачарований, уважно оглянув напис «Вікторія К1, Міністерство реквізиції[48], 1889 рік». А потім, здається, зовсім забув про присутність Ґодлімана й почав міряти кімнату кроками, щось бурмочучи собі під ніс. Професор розбирав окремі слова — і ті дедалі більше вражали його. Дивне видовище: кремезний, дещо сутулий чолов'яга раптом поринає кудись у власні думки настільки, що забуває про присутність іншої людини. Можна було подумати, що він грає якусь роль у голлівудському фільмі. Раптом видовище урвалося так само несподівано, як і почалося. Якщо Черчилль і усвідомив, що поводиться дещо ексцентрично, то не звернув на це уваги. Зрештою, він знову сів за стіл і простягнув Ґодліману аркуш паперу:

— Це дані з генерального штабу німців за минулий тиждень.

Ґодліман прочитав:

Східний фронт: 122 піхотні дивізії,

25 танкових дивізій,

17 моторизованих дивізій.

Італія та Балкани: 37 піхотних дивізій,

9 танкових дивізій,

4 моторизовані дивізії.

Західний фронт: 64 піхотні дивізії,

12 танкових дивізій,

12 моторизованих дивізій.

Німеччина: З піхотні дивізії,

І танкова дивізія,

4 моторизовані дивізії.

Черчилль продовжив:

— Із тих дванадцяти танкових дивізій, що на заході, одна розташована на узбережжі Нормандії. Дві інші — добре відомі дивізії СС «Рейх» і «Адольф Гітлер» — базуються відповідно в Тулузі та Брюсселі й наче не планують переміщатися. Які з цього можна зробити висновки, професоре?

— Наша дезінформація працює, сер — відповів Ґодліман.

— Ось! — гаркнув Черчилль. — Вони не знають, що робити. Вони спантеличені. І всі їхні здогади щодо наших планів абсолютно хибні. Проте, — він витримав драматичну паузу, — генерал Вальтер Беделл Сміт, начальник штабу Айка, повідомив мені, що... — Черчилль відшукав на столі ще один аркуш та зачитав. — «Наші шанси закріпитися на узбережжі, особливо якщо німці будуть готові, становлять п'ятдесят на п'ятдесят», — він поклав сигару в попільничку. — Так от, наступ відбуватиметься п'ятого червня. Може, шостого чи сьомого — залежно від припливів. Ми вже почали збирати війська на заході. Техніка теж у дорозі. Для того щоб здобути ось ці шанси — п'ятдесят на п'ятдесят — нам знадобилося чотири роки і наші найкращі військові й інженери. Такого не було ще з часів Римської імперії.

Якусь мить він уважно дивився на Ґодлімана, а потім знову схопив своїми тонкими пальцями ручку:

— Професоре, мені не потрібні ймовірності. Мені потрібен Голка. Живий чи мертвий.

Потому Черчилль опустив погляд і почав щось записувати. Персіваль Ґодліман підвівся й без зайвих слів вийшов із кімнати.

27

Тютюн горить при температурі 800 градусів за Цельсієм, але зазвичай жар на кінці цигарки вкритий тонким шаром попелу, тому для того, щоб спричинити опік, треба притиснути цигарку до шкіри й доволі довго потримати. Звичайний дотик не залишить жодного сліду, навіть на оці (бо в такий момент людина рефлекторно зморгне). Цигарки кидають лише аматори. Професіонали ж (а в світі є не так уже й багато професіоналів необмеженого рукопашного бою) не звертають уваги на такі дрібниці.

Саме тому Фабер ані на мить не відволікся, коли в нього полетіла запалена іскра. Агент ухилився праворуч, і вона просто впала на металеву підлогу джипа. У той самий момент шпигун схопився за рушницю Девіда — і в цьому й полягала його помилка. Треба було вихопити стилет і вмить убити чоловіка. Так, була крихітна ймовірність, що Девід встигне вистрелити, але він навряд чи колись стріляв