Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Бо не перший вечір сиділи вони на терасі, маючи перед собою палаюче під західним сонцем озеро, а позаду — магічне дзеркало й магічний гобелен.

З озера, посилена відлунням, що йшло хвилями, долинала до них лайка Короля-Рибалки. Король-Рибалка звик часто жвавим словом підкреслювати незадоволення від своїх рибальських невдач: невдалих підсікань, ривків, кльовів та інших проблем. Того вечора, зважаючи на силу й репертуар лайки, велося йому, схоже, винятково погано.

— Час, — сказала Німуе, — не має ані початку, ані кінця. Час наче змій Уроборос, який схопив іклами власний хвіст. У будь-якому моменті криється вічність. А вічність складається з миттєвостей, що її створюють. Вічність — це архіпелаг миттєвостей. Можна тим архіпелагом плавати, хоча навігація тут дуже важка, а зробити помилку небезпечно. Добре мати маяк, світлом якого можна керувати. Добре серед туману почути заклик…

Вона замовкла на мить.

— Як скінчиться та легенда, що нас цікавить? Нам, тобі й мені, здається, що ми знаємо, як вона скінчиться. Але змій Уроборос хапає зубами власний хвіст. Те, як легенда скінчиться, вирішується зараз. Цієї миті. Закінчення легенди буде залежати від того, чи мореплавець, загублений серед архіпелагу миттєвостей, побачить світло маяка й коли це станеться. Чи почує заклик.

З озера долинули лайка, плюскіт, стукіт весел у кочетах.

— Сьогодні буде добра ніч. Остання перед літнім сонцестоянням. Місяць зменшується. Сонце з Третього переходить у Четвертий Дім, у знак Козлориби. Найкращий час для дивінацій… Найкращий час… Сконцентруйся, Кондвірамурс.

Кондвірамурс, як і багато разів до того, слухняно сконцентрувалася, помалу входячи в стан, близький до автотрансу.

— Пошукай її, — сказала Німуе. — Вона десь там, серед зірок, серед місячного блиску. Серед місць. Вона десь там. Сама. Чекає на допомогу. Допоможімо їй, Кондвірамурс.

* * *

Концентрація, кулаки біля скронь. У вухах шум, наче зсередини морської мушлі. Сяйво. І раптове, м’яке й чорне ніщо.

* * *

Було місце, де Цірі бачила палаючі стоси. Жінки, прив’язані ланцюгами до стовпів, дико й страшенно вили про милосердя, а натовп, що зібрався навколо, кричав, сміявся й танцював. Було місце, де палало велике місто, гуло полум’я й били вгору іскри з падаючих дахів, а чорний дим закривав усе небо. Було місце, де велетенські двоногі ящери билися, зчепившись між собою, а яскрава кров лилася з-під іклів і пазурів.

Було місце, у якому сотні однакових білих вітряків мололи небо стрункими крилами. Було місце, де сотні змій сичали й звивалися на каменях, хрустячи й шелестячи лускою.

Було місце, у якому існувала лише темрява, а в темряві — голоси, шепоти та тривога.

Були й інші місця. Але жодне не було тим, відповідним.

* * *

Перенесення з місця на місце виходило в неї вже настільки добре, що почала вона експериментувати. Одним із небагатьох місць, яких вона не боялася, були ті теплі зарості вересу на краю дикого лісу, ті, над якими сходили два місяці. Прикликавши в пам’яті вигляд тих місяців, повторюючи собі подумки, чого саме вона бажає, Цірі сконцентрувалася, напружилася, занурилася в ніщо.

Удалося їй уже за другим разом.

Роззухвалена, наважилася вона на сміливіший експеримент. Було очевидним, що, крім місць, навідувалася вона ще й у часи. Говорив про те й Висогота, говорили про те ельфи, згадували єдинороги. Виходить, вона вже вміла — нехай несвідомо — робити це й раніше! Коли поранили її в обличчя, вона втекла від переслідувачів у часі, скочила на чотири дні вперед, потім Висогота не міг тих днів дорахуватися, нічого в нього не сходилося…

Тож, може, це був її шанс? Стрибок у часі?

Вирішила спробувати. Палаюче місто, наприклад, не палало ж вічно. А як так, то чому б не опинитися там перед пожежею? Або після неї?

Вона опинилася мало не посеред пожежі, обсмаливши собі брови та вії й викликавши чималу паніку серед погорільців, що тікали з палаючого міста.

Вона втекла на приємні поля вересу. «Може, не варто так ризикувати, — подумала, — грець його знає, чим воно може скінчитися. З місцями в мене виходить краще, тож тримаймося місць. Намагаймося дістатися до місць. Відомих місць, таких, які я добре пам’ятаю. І таких, про які залишилися в мене добрі згадки».

Почала вона з відвідування храму Мелітеле, уявивши собі браму, величні стіни, парк, майстерні, дорміторіум адепток, кімнату, у якій вона мешкала з Йеннефер. Концентрувалася з кулаками біля скронь, викликаючи в пам’яті обличчя Неннеке, Еурнейд, Катьє, Іоли Другої.

Не вийшло з того нічого. Потрапила вона в якісь затуманені й повні москітів мочарі, де було чути посвистування черепах і гучний регіт жаб.

Спробувала ще раз — із настільки ж поганим результатом — дістатися до Каер Морену, островів Скелліге, банку на Ґорс Велені, де працював Фабіо Сахс. Не відважилася спробувати з Цінтрою: знала, що місто те окуповане нільфгардцями. Замість того спробувала з Визімою — містом, де вони з Йеннефер колись скуповувалися.

* * *

Ааргеній Крантц, мудрець, алхімік, астроном та астролог, крутився на твердій лавці з оком, притиснутим до окуляра телескопа. Комета першої величини та яскравості, яку десь із тиждень можна було бачити на небі, заслуговувала на спостереження та дослідження. Така комета, що має вогнисто-червоний хвіст, як знав Ааргеній Крантц, зазвичай віщує великі війни, пожежі та різанину. Правду сказати, зараз комета трохи спізнилася з віщуванням, бо війна з Нільфгардом тривала в повну силу, а пожежі й різанину можна було віщувати, заплющивши очі й безпомилково, бо й дня без них не минало. Утім, Ааргеній Крантц, обізнаний із рухами небесних сфер, мав надію обрахувати, коли саме, за скільки років чи століть комета з’явиться знову, провіщаючи чергову війну, до якої, хтозна, може, вдасться приготуватися краще, ніж до теперішньої.

Астроном устав, помасажував зад і пішов полегшити сечовий міхур. З тераси, крізь балюстраду. Він завжди відливав із тераси просто на клумби з піонами, не звертаючи уваги на догани господині. До сортиру зазвичай було далекувато, а втрата часу на далеке ходіння не співвідносилася із самоповагою вченого. Кидання праці й далеке ходіння до вітру загрожувало втратою цінних думок, а такого жоден учений не міг собі дозволити.

Він став біля балюстради, розв’язав штани, дивлячись на вогні Визіми, що віддзеркалювалися у водах озера. Зітхнув із полегшенням, підводячи погляд до зірок.

«Зірки, — подумав він, — і сузір’я. Зимова Панна, Сім Кіз, Жбан. Відповідно до окремих теорій то ніякі там не миготливі вогники, а світи. Інші світи. Світи, від яких нас відділяють час і космос… Я глибоко вірю, — подумав він, — що колись будуть можливі