Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

подорожі до тих інших місць, до тих інших часів і космосів. Так, напевне, це буде колись можливим. Знайдеться спосіб. Але це буде вимагати цілковито нового мислення, нової оживляючої ідеї, яка розірве жорсткий корсет, що стримує нас сьогодні — той, що зветься раціональним пізнанням… Ах, — подумав він, підстрибуючи, — якби воно вдалося… Якби осягнути осяяння, знайти слід! Якби хоча б якась одна-однісінька оказія…»

Унизу, під терасою, щось блиснуло, темрява ночі зоряно розкололася, і з блиску того з’явився кінь. Із вершником на хребті. Вершником була дівчина.

— Доброго вечора, — привіталася вона ґречно. — Перепрошую, якщо я невчасно. Чи можу я дізнатися, що воно за місце? І який це час?

Ааргеній Крантц сковтнув слину, розтулив рота й забелькотів.

— Місце, — терпляче й чітко повторила дівчина. — Час.

— Еге… Того… Беее…

Кінь форкнув. Дівчина зітхнула.

— Що ж, напевне, я знову погано потрапила. Погане місце, поганий час! Але відповідай же мені, чоловіче! Хоча б одним зрозумілим слівцем. Бо не могла ж я опинитися у світі, де люди забули про артикульовану мову!

— Ееее…

— Одне слівце!

— Гее…

— А хай би тебе грім ударив, дурний цапе, — сказала дівчина.

І зникла. Разом із конем.

Ааргеній Крантц закрив рота. Постояв хвилинку біля балюстради, вдивляючись у ніч, в озеро й далекі вогні Визіми, що в ньому віддзеркалювалися. Потім зав’язав штани й повернувся до свого телескопа.

Комета швидко пробігала небом. Належало її спостерігати, не випускаючи з поля зору ока та скелець. Слідкувати, поки та не зникне в безодні космосу. Це була нагода, а вченому не годиться втрачати нагоди.

* * *

«А може, спробувати з іншого боку, — подумала вона, вдивляючись у два місяці над вересовими полями; ті зараз виднілися, наче два серпики: один малий і другий великий і не такий серпуватий. — Може, не уявляти собі місця та обличчя, — подумала вона, — а сильно прагнути… Сильно забажати собі, дуже сильно, наче із самих нутрощів… Що воно мені шкодить спробувати? Ґеральт. Я хочу до Ґеральта. Я дуже хочу до Ґеральта».

* * *

— Та ні! — крикнула вона. — Ото я втрапила, най йому халепа!

Кельпі підтвердила іржанням, що теж так вважає: форкала парою з ніздрів, переступала заритими в сніг копитами.

Завірюха свистіла та вила, сліпила, гострі дробинки снігу тяли щоки та долоні. Холод пробирав наскрізь, кусав суглоби, наче вовк. Цірі трусилася, стискувала плечі, ховаючи шию за слабкою заслоною поставленого сторчма коміра, який аж ніяк не рятував.

Зліва й справа вставали величні, грізні верхівки, сірі скелясті монументи, чиї піки губилися десь високо, у імлі та заметілі. Дном долини неслася швидка, із високою водою річка, густа від шуги та брил льоду. Усюди навколо було біло. І холодно.

«Ото й усі мої здібності, — подумала Цірі, відчуваючи, як змерзається в неї в носі. — Ото й тільки моєї сили. Добра з мене Володарка Світів, що й казати! Хотіла до Ґеральта, а втрапила всередину якоїсь холерної, клятої глушини, зими й завірюхи».

— Ну, Кельпі, ворушися, бо замерзнеш на кістку! — Вона вхопилася за вуздечку пальцями, що від морозу не відчували нічого. — Далі, далі, ворона́! Я знаю, що воно не те місце, що треба, зараз я нас звідси заберу, зараз повернемося на наші теплі вересові поля. Але я мушу зосередитися, а це може трохи потривати. Тому рушай! Ну, уперед!

Кельпі форкнула парою з ніздрів.

Вітер дув, сніг ліпився до обличчя, танув на віях. Морозна завірюха вила та свистіла.

* * *

— Гляньте! — гукнула Ангулема, перекрикуючи вихор. — Погляньте туди! Там сліди! Хтось там їхав!

— Що ти кажеш? — Ґеральт відсунув шаль, якою обкрутив собі голову, ховаючи вуха від відмороження. — Що ти кажеш, Ангулемо?

— Сліди! Сліди коня!

— А звідки тут кінь? — Кагірові також доводилося кричати: заметіль ставала сильнішою, а річка Сансретур, здавалося, шуміла й гуділа все гучніше. — Звідки б тут мав узятися кінь?

— Та самі подивіться!

— І справді, — оцінив вампір, який єдиний із компанії не виказував проявів тотального промерзання, очевидним чином залишаючись маловразливим як для низької, так і для високої температури. — Сліди. Але чи коня?

— Неможливо, щоб то був кінь, — Кагір із силою розтер щоки та ніс. — Не в цьому задуп’ї. Ті сліди, напевне, залишив якийсь дикий звір. Імовірно, муфлон.

— Та сам ти муфлон! — крикнула Ангулема. — Як кажу, що кінь — то значить кінь!

Мільва, як завжди, поставила практику вище за теорію. Зіскочила із сідла, схилилася, відсуваючи на потилицю лисячий ковпак.

— Шмаркуля права, — винесла вердикт. — Це кінь. Може, навіть підкутий, але важко сказати, хуртовина сліди позаносила. Туди поїхав, у тамтий яр.

— Ха! — Ангулема з розмаху плеснула в долоні. — Я знала! Хтось тут мешкає! Поблизу! Їдьмо тим слідом, може, потрапимо до якоїсь теплої хати? Може, дозволять нам погрітися? Може, пригостять?

— Авжеж, — уїдливо промовив Кагір. — Напевне, стрілою з арбалета.

— Розумніше буде дотримуватися плану й річки, — виніс вердикт своїм усезнаючим тоном Регіс. — Тоді нам не загрожуватиме заблукати. А в нижній течії Сансретур має бути траперська факторія, там нас пригостять із набагато більшою вірогідністю.

— Ґеральте? Що скажеш?

Відьмак мовчав, задивившись у вируючі в заметілі сніжинки.

— Їдьмо по слідах, — вирішив він нарешті.

— Насправді… — почав вампір, але Ґеральт відразу його обірвав.

— По слідах копит! Уперед, у дорогу!

Вони погнали коней, але далеко не від’їхали. Увійшли в яр не більше, ніж на чверть стадія.

— Кінець, — ствердила факт Ангулема, дивлячись на гладенький, незайманий сніг. — Було, а немає! Як в ельфійському цирку.

— Що тепер, відьмаче? — Кагір повернувся в сідлі. — Сліди закінчилися. Їх занесло.

— Їх не занесло, — заперечила Мільва. — Сюди, у яр, завірюха не доходила.

— То що сталося з тим конем?

Лучниця ворухнула плечима, зіщулилася в сідлі, втягуючи голову в плечі.

— Де подівся той кінь? — не відступав Кагір. — Він зник? Полетів? А може, це все нам здавалося? Ґеральте? Що ти скажеш?

Завірюха завила над яром, замела, закурила снігом.

— Чому, — запитав вампір, уважно приглядаючись до відьмака, — ти наказав нам їхати по цьому сліду, Ґеральте?

— Не знаю, — зізнався той за мить. — Щось… Щось я відчув. Щось мене торкнуло. Неважливо, що саме. Ти мав рацію, Регісе. Повертаймося до Сансретур і тримаймося річки без кружляння й відскоків у боки, які можуть погано скінчитися. Відповідно до того, що говорив Рейнар, справжня зима та погана погода чекають на нас тільки на перевалі Мальхойр. Коли ми туди доберемося, мусимо бути сповнені сил. Не стійте так, повертаємо.

— Не з’ясувавши, що сталося з тим дивним конем?

— А що тут з’ясовувати? — гірко кинув