Читати книгу - "Небудь-де"

Усе, що їй завгодно. Будь-що. Жимолость і конвалія огорнули Ричарда, і його очі не бачили нічого, крім її блідої шкіри, губів кольору темного сливового цвіту й гагатово-чорного волосся. Він кивнув. Щось усередині нього кричало, але що б то не було, воно могло трохи зачекати. Вона підняла долоні до його обличчя й легенько потягла до себе. А тоді поцілувала, довго і млосно. Спочатку його вразили мороз її губів і холод язика, а тоді він повністю піддався цьому поцілунку.

Трохи згодом вона відірвалася від нього.

Він відчув на губах лід, відсахнувся й притулився до стіни, спробував блимнути, але його розплющені очі немов замерзли. Вона глянула на нього й вдоволено усміхнулася, її шкіра набралася рожевими й червоними барвами, а губи налилися малиновим. З них парою виривалося дихання. Вона облизнула почервонілі губи теплим бордовим язиком. Світ перед його очима потемнішав. Йому здалося, що краєм ока він помітив чорну постать.

— Ще, — сказала вона й потяглася до нього.

Він дивився, як Оксамитова притягла Ричарда до себе для першого цілунку, бачив, як поширилися його шкірою іній і паморозь. Він бачив, як вона, щаслива, на мить відірвалася від нього. А тоді він зайшов ззаду, і вже коли вона потяглася закінчувати почате, він простягнув руки й міцно вхопив її за шию, відірвавши від землі.

— Віддай, — проскрипів він їй на вухо. — Поверни йому його життя. — Оксамитова зреагувала, мов кошеня, яке щойно вкинули до ванни — почала звиватися, шипіти, чмихати й шкрябатися. Їй це не допомогло — її міцно тримали за горло.

— Ти не можеш мене змусити, — сказала вона абсолютно немелодійним тоном.

Він стиснув її сильніше.

— Поверни йому життя, — хрипко й прямо сказав він, — або я тобі шию зламаю.

Вона скривилася. Він підштовхнув її до Ричарда, що обм'як і закляк під кам’яною стіною.

Вона взяла Ричардову руку й дихнула йому в носа й рота. Пара вилетіла з її губів і тоненьким струмочком затекла до його. Крига на його шкірі почала танути, а паморозь — вивітрюватися з волосся.

Він знову стис її шию.

— Геть усе, Ламіє.

Тоді вона знову дуже роздратовано зашипіла і розкрила рота ще раз. Остання хмарка пари перелетіла з її губ до Ричардових і зникла всередині. Ричард блимнув. Крига на очах розтанула й перетворилася на сльози, що тепер струменіли його щоками.

— Що ти зі мною зробила? — спитав він.

— Вона пила твоє життя, — сказав маркіз де Карабас хрипким шепотом. — Забирала твоє тепло. Перетворювала тебе на таку ж холодну істоту, як і сама.

Обличчя Ламії скривилося, як у малої дитини, в якої забрали улюблену іграшку.

— Воно мені потрібно більше, ніж йому, — затужила вона.

— Я думав, що подобаюся тобі, — тупувато сказав Ричард.

Маркіз однією рукою підняв Ламію вгору й підніс її обличчя до свого.

— Якщо ти або хтось із дітей Оксамиту підійде до нього ще хоч раз, я прийду вдень до вашої печери й спалю її разом з вами, поки ви спатимете. Зрозуміло?

Ламія кивнула. Він відпустив її, і вона впала на підлогу. Вона стала на повен зріст, хоч була не так щоб аж надто висока, захилила голову назад і смачно плюнула маркізові в обличчя. Тоді вона підібрала поділ своєї чорної оксамитової сукні й побігла вгору схилом, залишивши свою холодну мов крига слину стікати маркізовою щокою, а її кроки відлунювали на звивистій кам'яній доріжці Даун-стріт. Маркіз витер обличчя тильним боком долоні.

— Вона збиралася мене вбити, — затинався Ричард.

— Не одразу, — поблажливо сказав маркіз. — Але врешті-решт ти б таки помер, коли б вона повністю поглинула твоє життя.

Ричард глипав на маркіза. Шкіра в того була брудна й під темним пігментом здавалася сірою. Його пальта десь не стало, натомість він носив стару ковдру, обгорнуту навколо плечей, як пончо, а під ним — щось незугарне й підперезане, але Ричард не міг сказати, що саме. Маркіз був босий, а навколо всієї шиї в нього була намотана якась вицвіла ганчірка. Ричард вирішив, що це якась дивна показушна мода.

— Ми тебе шукали, — мовив Ричард.

— І нарешті знайшли, — сухо прокаркав маркіз.

— Ми розраховували, що зустрінемося на ринку.

— Так. Що ж. Дехто думав, що я помер. Я був змушений не висовуватися.

— А чому… чому дехто думав, що ти помер?

Маркіз глянув на Ричарда очима людини, яка бачила надто багато і зайшла надто далеко.

— Тому що вони мене вбили, — сказав він. — Ходімо, вони не могли відірватися далеко.

Ричард глянув за край дороги через центральне провалля. На один рівень нижче на тому боці він побачив Дуері й Мисливицю. Вони озиралися назад — його виглядали, подумав Ричард. Він погукав до них, покричав і помахав рукою, але звук туди не долетів. Маркіз поклав долоню на Ричардову руку.

— Поглянь, — сказав він, вказавши на рівень нижче того, яким ішли Дуері й Мисливиця. Там щось ворухнулося. Ричард прижмурився — він розрізнив у тінях дві постаті.

— Круп і Вандемар, — сказав маркіз. — Це пастка.

— Що ж робити?

— Біжи! — сказав маркіз. — Попередь їх. Я ще не можу бігати… біжи, нехай тобі!

І Ричард побіг. Він мчав униз кам’яним ухилом під рештою світу так швидко й так завзято, як тільки міг. Він відчув у грудях раптовий біль, пронизливу кольку, але погнав себе далі, не збавляючи бігу.

Він звернув за поворот і побачив їх усіх.

— Мисливице! Дуері! — задихано пихкав він. — Стійте! Стережіться!

Дуері розвернулася. Містер Круп і містер Вандемар виступили з-за колони. Містер Вандемар заламав руки Дуері за спину й одним рухом зв’язав їх нейлоновою мотузкою. Містер Круп тримав у руках коричневого ганчір’яного чохла з чимось тонким і довгим. Ричардів батько носив у такому свої вудки. Мисливиця просто стояла з відкритим ротом. Ричард закричав:

— Мисливице, давай!

Вона кивнула, розвернулася й копнула однією ногою плавним, майже балетним рухом.

Її нога втрапила Ричардові точно в живіт. Він упав на землю за кілька футів від неї і скрутився від болю й нестачі повітря.

— Мисливице? — хекнув він.

— Боюся, що так, — сказала Мисливиця й відвернулася геть. Ричардові стало сумно і зле. Зрада вразила його не менше, ніж удар ногою.

Містер Круп і містер Вандемар цілковито ігнорували Мисливицю й Ричарда. Містер Вандемар обмотував руки Дуері вузлами, а містер Круп стояв і дивився.

— Не думайте про нас, як про убивць і горлорізів, міс, — приязно казав містер Круп. — Думайте про нас, як про службу ескорту.

— Тільки без цицьок, — сказав містер Вандемар. Здавалося, що він трошечки збентежився.

Містер