Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

з’їхалися, щоб послухати божественну Ксенію! Ох, як же вона співає! Іване Карповичу, аби ви чули! Наче дзюрчання прохолодного потічка у спекотний день! Наче спів пташок у райському саду! Наче...

Ну, і пішли граф далі слова до слів підбирати. Ось чого я не вмів ніколи. Тому і записки мої читати вишуканій людині нецікаво. Бо в мене якщо людина підвелася і пішла, то так і пишу: «підвелася та пішла з кімнати». А ось у графа вона б «підвелася з рипучого крісла, підвелася легко і швидко, щось було в цих рухах хижого та небезпечного, якась довершена швидкість. Сама хода цього чоловіка була стрімка та неочікувана, він озирнувся навколо і продовжив свій шлях вперед, вийшов із кімнати, у якій залишилося ще якесь відчуття порожнечі». Поетична натура була в Маєвського, і вчив він мене, що писати треба так, щоб кожне слово краплею п’янкого вина лоскотало мозок. Але куди там мені ось так писати? Я людина проста, звик до рапортів, то писав, як було, а граф же насаджував у тексті чорнобривців, тобто прикрашав його всіляко.

— То ото вас попросили з’їздити за мною?

— Так! Павло Іванович навіть наказав дати мені бричку зі своєї контори, а то моя зовсім погана стала, ламається часто.

— Тю, а я думав, ви нову купили.

— Та звідки в мене гроші, Іване Карповичу? Земля — це ж суцільне розорення! Вона не дає грошей, а витискає їх із тебе! Один англійський лорд сказав, що найшвидший спосіб розоритися — рулетка, найприємніший — жінки, а найнадійніший — сільське господарство, і під цим я готовий підписатися! — почав бідкатися граф.

Тут я його не підтримував. Звісно, земля — це тобі не райський сад, де все саме по собі зростає і дарує врожаї небачені. Земля працю твою любить і увагу. Жити землею треба, тоді й дасть вона тобі заробіток. А як сидіти над книжками та мати хитрого прикажчика, то ніколи не буде від землі прибутку.

— Ото я чого і схопився за цю справу, — продовжує граф.

— Чого?

— Павло Іванович Харитоненко велику нагороду пообіцяли для того, хто знайде діамант! Десять тисяч рублів!

— Нічого собі!

— І я про що! Якщо знайдемо, Іване Карповичу, наші гроші будуть!

— А куди б ви їх витратили, Климентію Євграфовичу?

— Та куди б! Банку кредит би віддав, а то ж усю кров з мене вип’ють! — зітхає граф і вмить стає сумним. Заплутався він у тих кредитах, наче муха в павутинні. З кредитами обережно треба. Бо беруться вони легко, а віддаються важко. Мені спочатку брати доводилося, але останнім часом без них обходився. Бо ж дорога справа. Доводиться не тільки собі заробляти, а ще й банку.

— Давайте, графе, пообідаємо, — запропонував я. — Потримайте віжки.

Дістав я сидір, що Уляна Гаврилівна нам зробила в дорогу, і добряче ми підкріпилися копченим м’ясом, яйцями, цибулькою зеленою та хлібом. А по обіді вже були у Сумах, де одразу поїхали до кадетського корпусу.

— Ксенія Дмитрівна там досі живе, у гостьових апартаментах. У неї від нервів зрив, лікарі вимагають, щоб відпочила. А сумське панство сподівається доти діамант розшукати, — розповідав граф, який уже знову став веселий, мабуть, мріяв, як ми нагороду візьмемо.

На воротах до корпусу нас спробувала не пустити охорона, але граф згадав прізвище Харитоненка, і проїхали ми далі, до центрального корпусу. Тільки заходити, а назустріч нам полковник якийсь вибігає, так розумію, що начальник корпусу.

— Не знайшли ще діамант? — питає Маєвський із побоюванням, тривожиться, щоб не вислизнула нагорода.

— Ні! — каже полковник, а очі в нього чомусь радісні.

— Ось, привіз я Івана Карповича Підіпригору, ветерана охоронного відділення, найкращого сищика Роменського повіту! — атестує мене Маєвський.

— Доброго дня, — кажу і руки не подаю, бо це мусить зробити старший за званням, я порядок знаю.

— Доброго. Вибачте, що потурбували, шановний, можете повертатися додому, — каже полковник і руки не подає. Ну так, чого це він з мужиком ручкатися буде.

— Як? — дивується граф, та і я здивований. — Чому додому? Діамант же не знайшли!

— Але скоро знайдуть! — переможно доповідає полковник.

— На слід напали? — дивується граф.

— Ні. Ми виписали найвідомішого сищика світу Шерлока Гольмца! Він був проїздом у Харкові і погодився відвідати Суми з тим, щоби розкрити таємницю зникнення «Зірки Сходу»! Вибачте, панове, я поспішаю на вокзал!

Полковник побіг, а граф за ним мене потягнув.

— Поїхали, Іване Карповичу, поїхали! На вокзал!

— Що мені там робити?

— Та ви що, Іване Карповичу! Це ж сам Шерлок Гольмц! Зірка кримінології! Найкращий сищик світу! Про нього в Британії книжки пишуться! Він такий! Він такий! Він може подивитися на людину і все про неї сказати!

— Що сказати?

— Все! Де народилася, де вчилася, де служила, де живе зараз і які звички має! Золоте око! Сам Шерлок Гольмц! Швидше, Іване Карповичу, швидше!

— Ні, їдьте самі, а я тут подивлюся.

— Іване Карповичу! Та це ж Гольмц! У мене про нього сім книжок є!

— А в мене жодної. То їдьте.

Графа вмовляти довго не потрібно було, побіг. А мені якось гірко стало. Як казав мій знайомий київський пристав Воронько, «не прикро, але зло бере». Диви як, той Гольмц їхній ще й до Сум не приїхав, а Іван Карпович Підіпригора вже зробився нікому не потрібний. Ну, нехай так. Але я ж недарма скільки верст проїхав, то вже поцікавлюся, що тут відбувається і як. Пішов до корпусу, а там назустріч мені Микола Ісидорович Хомутинський, знайомий банкір з Ромен. І він тут!

— Іване Карповичу!

— Миколо Ісидоровичу!

— Приїхали?

— Приїхав.

— На жаль, мушу вас засмутити, бо сюди якийсь відомий англійський сищик їде. Я його не знаю, але синок мій Боря палкий його прихильник, каже, що надзвичайна людина і немає для нього такого злочину, який би він не розкрив!

— Може, і так. Але поки того сищика немає, чи не дозволите мені кімнату подивитися, де все сталося?

— Там зараз поліція, але я проведу вас. Ходімо, — повів мене Хомутинський. — Я чому тут, бо наш банк здійснював страхування всієї поїздки та діаманта. То мусимо розібратися, що до чого.

— Велика страхова виплата?

— Так, дуже. Але гроші будуть виплачені тільки після