Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Надвечір прийшов Аладдин. Він з’явився весь у глині. Пояснив, що коли йшов — обстріляли наш пустир. Мусив із якимось сірим котом полежати в порожньому окопі. Кіт виривався, подряпав його. Виявилося, це мій кіт — Чипс! Аладдин рятувався разом із ним. Ми нагріли води, щоб наш гість на кухні міг помитись і помити голову. Попрали його одяг. Мама заявила, що все мокре і в ніч вона його не відпускає. Він опирався для пристойності, але засяяв на лиці й лишився!
Нам із мамою довелося тіснитися на бабусиному ліжку, а гостеві ми дали диван.
Ми розповіли «старшому братові»: тимчасово поряд із нами живе родина з четвертого поверху. Чеченці. Раніше з молодою веселою жінкою із цієї родини ми дружили. Особливо в Літню війну. Але тепер часи змінилися. Сусідка та її родичі тримаються гордовито. З неприязню до нас та інших росіян. Терпимо. Пам’ятаємо їхнє горе. У дні Літньої війни біля під’їзду загинув син сусідки 19 років! Пушинка й Тамара були поранені.
Ми в цьому не винні, але… провина на нас, бо стріляли по двору з російської військової частини. Аладдин пояснив:
— Неприязнь і ненависть — неминучі! Ви мусите бути до цього готові. Буде потрібно багато терпіння, щоб витримати незаслужені звинувачення та образи.
І зізнався:
— Мої знайомі не розуміють мене, коли я кажу, що йду провідати російську родину. Розповідаю про те, що подружився з вами. Що ви нормальні. Мені не вірять!
Увечері в тиші я, скучивши за вулицею, визирнула у двір. Побачила там осколки завбільшки з руку! Такий навпіл розітне. Вони як великі поліна для розпалювання печі.
Царівна Будур
09.11.
Мій «старший брат» Аладдин ночував у нас! Ми довго розмовляли. Він годував мене цукерками. Брався прибирати у квартирі, взагалі поводився як родич. Я багато про нього дізналась. Про його дитинство, шкільні витівки. Потім на нього «найшло». Сталися різкі зміни. Він почав сварити мене за те, що я неправильно їм, неправильно ношу хустку на голові. Дуже повільно складаю літери, коли читаю Коран. Я зрозуміла. І його теж часом дратує моя слов’янська кров. Мама заступилася. Заявила напівжартома, що він «нудний». Додала:
— Коли гість робить зауваження господарям — його час виганяти!
Аладдин образився. Пішов. Але я знаю — повернеться!
Він не хоче звикати до нас, а все одно звикає. Мама його жаліє. Аладдин зве її «матінко!», а вона його «мій синку!».
Уранці я повторювала правила з російської мови. Ми з мамою писали диктант. Зараз мама дрімає. Я сиджу тихо.
Виїжджає жінка з будинку поряд. По неї приїхали на машині, кваплять. Жінка запропонувала нам купити в неї цигарки «Айстра», найдешевші і найгірші. Усього 96 пачок, по 30 копійок за одну. Мама купила. Каже:
— Продамо — на хліб буде. Багато не додамо зверх ціни — соромно! Один-два рублі. На ринку цигарки дорожчі. І, напевне, ще подорожчають.
Будур
10.11.
Учора випав сніг. Це була заметіль, як у лютому! Усі дерева білі.
Мамі погано з серцем. Раджу їй поспати. Хліба немає, але є вареники із травою з городу. Навчила робити Раїса. Раїса — молода жінка, вірменка. Раніше ми не дружили. Не знали одна одну. Тепер у спокійний проміжок часу, без стрілянини, Раїса приходить. Читає книжки. А ми ворожимо їй на картах. Раїса допомагає мені робити перев’язки — компреси. Ця жінка живе в сусідньому чотириповерховому будинку, поряд.
Зайшов попрощатися чоловік із нашого будинку. Він не постійний мешканець. Не має однієї кисті руки. Весь двір зве його Чорна Рукавичка. Уперше він звернув на нас увагу кілька днів тому. Випадково побачив, як мене, поранену, винесли з машини додому. Ми не були знайомі з цим чоловіком. Тому він відрекомендувався, сказав, що приїхав із Греції.
Чорна Рукавичка знав зі слів сусідів: ми займаємося йогою. Розгадуємо сни. Він попрохав дати пояснення тому, що йому привиділося. «Женуться собаки! Великі й малі. Хочуть розірвати. Я то біжу, а то ні. Розгублений! Не знаю, що робити? Мені страшно! Собак дуже багато, ціла зграя!» — розповів гість. Ми зрозуміли його сон так: «Вороги. У великій кількості. Лишитись означає загибель. Треба швидко виїжджати. Іде полювання!»
Прощаючись, біля самих дверей чоловік тихо мовив:
— Я повернуся сюди. Років через п’ять-шість. Там у мене сім’я.
На столі ми побачили плитки шоколаду.
Відчуваю запаморочливу надію: все буде добре! Так діти чекають подарунки від Санта-Клауса. Або в морі, коли гине корабель, раптом, за завісою дощу і шторму, люди помічають берег.
14.35. Мамі погано з серцем. Вона напилася таблеток. Не допомагають. У неї холонуть губи, кисті рук, ноги. Дала мамі в руки сулію з гарячою водою — заміну грілки. Другу, таку саму, поклала до її ніг.
Перед очима в мене — Аладдин! Я веду з ним уявну бесіду. Сиджу на дивані. Стріляють. Поки що далеко. З установки «Град». Уже втретє заряджають! Це зброя на зразок «катюші» у Вітчизняну війну. По хліб ми не пішли. Чую: виє літак. Звук наближається. Бурульки за вікном, мов маленькі сталактити.
Небо ясне, синє. Аладдин пообіцяв мені принести кошенятко з синіми очима, біле-біле, як учорашній перший сніг.
Уночі я бачила сон: у темному підвалі я веду бій зі Смертю. Вона чорна, у плащі з каптуром, у руці її — меч, а під ногами в нас — трясовина. І стільки народу вже по груди в трясовині — їм не вирватись і не врятуватись. Нікому. Я розмахнулась і вдарила Смерть палицею по голові. Я відчула реальний удар, ніби вдарила щось живе і справжнє. Вона відсахнулась, і я зуміла вискочити з підвалу на світло. Розповіла сон мамі. Вона посміялась і сказала:
— Отже, у цю війну ти не помреш!
Царівна Будур
12.11.
Клянусь! Я не вірила, що залишусь жива. Те, що зараз я пишу, — восьме чудо світу! Річ ось у чому. Зранку ми пішли на «Берьозку». Сподівалися знайти картоплю. Хоч би кілограми два. Якщо побачимо, вирішили — купимо хліб. У нас мало борошна. Менш ніж половина мішка. Борошно — на надзвичайний випадок.
Ми проминули перший від нас Зелений дитсадок, увійшли в нещасливий двір, у якому нам завжди дістається! І тут почали бомбити! Ми забігли в під’їзд на перший поверх великого п’ятиповерхового будинку. В одному під’їзді нікого не виявилося — сховатися було ніде, і ми забігли в інший під’їзд, а там бабуся-росіянка. Вона сказала, що живе зовсім сама. Більше нікого немає. Але має ключі від усіх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.