Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

ним, не зможе розгадати цього нехитрого фокуса?

Дурнів там не тримають.

Чи тримають? От читати ж він не звик!

Губченко підвів погляд на власника дешевих, хоч і новеньких, кросівок… І це був не він. Весь спектакль пішов намарне. Але відступати було пізно.

— Пробачте, немає вогнику? — звернувся він до погано вдягненого хлопця в окулярах.

На щастя, той виявився некурцем. Роззирнувшись, Губченко знайшов поглядом хлопчика нівроку.

— Не знайдеться прикурити? — якомога невинніше спитав він.

Той сполохано поляскав себе по кишенях, потім здивовано подивився на Губченка й винуватим голосом відповів:

— Я не курю.

Це також була корисна інформація, адже такий спортивний парубійко, незвиклий читати через надмір тренувань, просто не міг собі дозволити отруювати організм нікотином.

— Добре вам, — приязно сказав Губченко. — Слухайте, не допоможете нам? Ми тут із приятелем побилися об заклад… — Він навмання взяв з полиці книжку. — Це третій чи четвертий роман… е-е… Престона?

Над Петрівкою розлігся тріск. Хлопчик нівроку думав. Щоб виграти час, спитав:

— Га?

Губченко вибачився:

— Я думав, ви знаєте… Ви так професійно озираєте книжки й нічого не купуєте: зразу видно, що вам потрібне щось особливе. Може, я десь бачив те, що вам треба?

— Га? — повторив хлопчик нівроку.

— Я кажу, може, мені зустрічалася книжка, яку ви шукаєте. Хто автор?

— Тарас Бульба, — видав хлопчик нівроку.

— Валеро, ти знаєш такого автора? — дуже серйозно поцікавився Губченко.

Величко подивився на нього з нерозумінням і осудом.

— А! — зрадів Губченко. — Це назва «Тарас Бульба»! Я читав. А вам в оригіналі чи в українському перекладі?

— Ги! — розплився хлопчик нівроку. — У перекладі, звичайно.

— Тоді от що. — Губченко заходився пояснювати. — Там у сорок дев’ятому ряду є великий лоток — на два контейнери — української літератури. Я у них бачив. Якщо не там, то в попередньому — сорок восьмому є «Книгоноша». Ви її зразу побачите. Точно знайдете.

— Ага, — подякував хлопчик нівроку. Він так промовисто не знав, як бути далі, що Губченко навіть відчув до нього співчуття. — У п’ятдесят восьмому?

— Ага, у сорок дев’ятому, — підтвердив Губченко.

— Ага, — ще раз подякував парубок.

І пішов.

— Ти чого це з людини знущаєшся? — спитав його Величко.

— Та ні, нічого, — стурбовано відповів Губченко.

Його трохи збентежило, що хлопчик нівроку так легко його залишив. Може, справді він даремно знущався з людини? Чи хлопчик — не один? Та навіть якщо так, другий уже не буде наступати на п’яти й підслуховувати, про що вони з Величком балакають. Бо якщо цей фанат читання переповість їхню розмову, можна собі уявити, яким буде той переказ.

Була субота, людей центральним рядом ходило багато, і Губченко швидко спустив з ока шанувальника творчості Гоголя. Можна було б поозиратися й вирахувати іншого, якщо він є. Але в будь-якому випадку плани Губченка було порушено. Тепер уже діставати пульт і просити Величка записати його, Губченків, скан, та ще й не пояснюючи, що це й навіщо… І друг його вже ставиться до нього… хай не підозріло, але десь на межі. Справді, на сторонній розум його поведінка з незнайомою людиною була невмотивована, пихата й на пробачення не заслуговувала. Зараз би на все махнути рукою і втекти, вибачившись перед Величком, мовляв, невідкладні справи, на комп’ютерний ринок треба зганяти…

Однак він розумів, що треба розібратися тут. Якщо є другий, вирахувати його, щоб принаймні знати в обличчя.

— …Судний день. І написати щось геніальніше чи принаймні страшніше за історію Лотової дружини я б не зміг. Тут кара навіть не за спробу щось зробити, а за спробу мати свої почуття і свою волю. Такого не тільки вигадати — прийняти я не можу. І це, між іншим, одна з причин, чому я не можу прийняти існування отієї абсолютної вищої сили. В тому світі, який я бачу й розумію, для бога просто немає місця. Тож ми повертаємося до апокаліпсису в чистому вигляді. Без будь-якої вищої сили. І тоді вимальовується зовсім інша картина.

— Я б навіть сказав, вималювана… — вставив Губченко.

— Так! — зрадів Величко. — Вона вже сто разів… та яких сто — мільйон разів вималювана. І не в тому річ, чи надрукує хтось мільйон першу. А в тому… скільки у вас оця книжечка коштує?

Губченко нарешті здогадався взяти запальничку Величка й тепер байдужим поглядом фотографував людей навколо. Він цією грою навіть захопився, тож не зразу вловив, про що це його друг розповідає:

— … Хто її читатиме. В радянські часи, скажімо, цієї проблеми не існувало. Тоді головне було видати. Сьогодні — головне продати.

— Зрештою, і тоді, й зараз читач лишається десь поза сферою інтересів… — підключився Губченко.

— Так, — погодився Величко, — і письменників, і видавців. І тих і тих цікавить насамперед покупець. Хоча письменник і ближчий до читача, ніж видавець. Рідніший йому. От тому я тоді й відмовився писати з Гурченком цей роман.

Я тебе породив…

Як завжди, Величко розвинув тему сам, завівши туди, де йому найзручніше було давати їй раду, — в царину літератури. Губченко, який не тільки не зміг використати друга наосліп для запису свого скану, а й розмову дозволив завести не туди, де йому було значно цікавіше, все ж не відчував себе скривдженим. Його думки попливли в іншому руслі.

Попрощавшись із Величком, він подався до «Бочки» — великого гамірного кафе неподалік ринку, де можна було загубитися в натовпі відвідувачів і побути на самоті зі своїми думками. Щоправда, зараз, удень, хоч і суботній, людей було мало. Що ж, принаймні всіх видно, й ніхто зненацька його не заскочить. Він сів за темний столик у глибині зали, замовив собі вареники й каву й дістав щойно придбану газету, яка б у всіх навколо створила враження, що він зайнятий, тому краще його не турбувати. Він розгорнув газету й почав читати — так, як читають верстку. Не сприймаючи змісту, тільки вилущуючи помилки. А з тим думати можна про що завгодно.

Отже, література. Губченко завжди знав, що доленосні рішення літературних героїв завжди правильніші, моральніші, ніж ті, до яких приходять шляхом складних етичних компромісів реальні люди. Справжня людина живе в більш розгалуженому, поєднаному безліччю помітних і непомітних зв’язків і традицій світі. Їй вибрати єдино правильне рішення значно складніше, ніж літературному героєві. Той, мабуть, здогадуючись, що він усе ж несправжній, має можливість одним ударом розрубати гордіїв вузол і, скажімо, загинути, ціною свого життя врятувавши людство. Його шкода, але не дуже, бо ж заради великої мети він віддав, зрештою, несправжнє життя.

У пригодницькій, фантастичній, детективній літературі — ще краще. Там