Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Коли нам їхати?
— Зараз же. Вони можуть прийти по вас рано-вранці.
— А як бути з речами?
— Спакуйте їх. Нехай ваша дружина одягнеться. Речі я віднесу сам.
— Де ви будете?
— Почекаю тут. Я не хочу, щоб хтось побачив мене в коридорі.
Я вийшов, причинив за собою двері й ступив до ліжка. Кетрін не спала.
— Що сталося, любий?
— Усе гаразд, Кет, — сказав я, — Ти не хотіла б зараз одягтись і поїхати човном до Швейцарії?
— А ти хочеш?
— Ні, — відказав я. — Я хочу знов лягти в ліжко.
— То в чому ж річ?
— Бармен каже, що вранці мене мають заарештувати.
— З головою у бармена гаразд?
— Так.
— Тоді, будь ласка, мерщій одягайся, любий, і рушаймо. — Вона сіла на край ліжка. Вигляд у неї був ще сонний. — То бармен там, у ванній?
— Еге ж.
— Тоді я не вмиватимусь. Відвернись, будь ласка, любий, я вмить одягнуся.
Я побачив її білу спину, коли вона скидала нічну сорочку, а тоді відвернувся, бо вона так попросила. Стан її вже почав повнішати, і вона не хотіла, щоб я бачив її таку. Я одягався, прислухаючись до шуму дощу за вікнами. Спаковувати в мене майже не було чого.
— Кет, у моїй валізі багато вільного місця. Може, тобі щось треба покласти?
— Я вже спакувала майже все, — сказала вона. — Любий, я страшенно нетямка, але що робить бармен у ванній?
— Чшш… Він чекає, щоб забрати вниз наші речі.
— Добрий він чоловік.
— Він мій давній приятель, — сказав я. — Колись я мало не надіслав йому люлькового тютюну.
Я визирнув крізь відчинене вікно у нічну темряву. Озера я не побачив — тільки темряву та дощ, — але вітер трохи вщух.
— Я готова, любий, — мовила Кетрін.
— Гаразд. — Я підійшов до дверей ванної.— Ось валізи, Еміліо.
Бармен узяв дві наші валізи.
— Ви дуже добрі, так допомагаєте нам, — сказала Кетрін.
— Пусте, пані,— відказав бармен. — Я радий вам допомогти, аби тільки самому не вскочити в халепу. Слухайте, — мовив він до мене, — я понесу речі службовими сходами просто до човна. А ви виходьте так, наче зібралися на прогулянку.
— Гарна ніч для прогулянки, — сказала Кетрін.
— Ніч погана, то правда.
— Добре, що я маю парасольку, — сказала Кетрін.
Ми пройшли коридором і спустилися вниз широкими сходами, застеленими м'яким килимом. За конторкою біля дверей сидів портьє. Він здивовано поглянув на нас.
— Невже ви хочете вийти надвір, сер? — спитав він.
— Так, — відказав я. — Хочемо побачити бурю на озері.
— Ви не маєте парасоля, сер?
— Ні, — сказав я. — Це пальто не пропускає води. Він недовірливо подивився на моє пальто.
— Я принесу вам парасоля, сер. — Він пішов і повернувся з величезним парасолем. — Він трохи величенький, сер. — Я дав йому десять лір. — О, ви такі добрі, сер. Дуже дякую, — сказав він. Тоді відчинив нам двері, і ми вийшли під дощ. Портьє усміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до нього. — Не ходіть довго під дощем, — сказав він. — Ви намокнете, сер і леді.— Він був тільки другий портьє і говорив по-англійському ще надто дослівно.
— Ми скоро повернемось, — сказав я.
Сховавшись під тим величезним парасолем, ми рушили стежиною через темний мокрий сад, а тоді перейшли дорогу й опинилися на алеї з в'юнкими кущам на підпорах, що тяглася понад озером. Вітер віяв тепер від берега. То був холодний та вогкий листопадовий вітер, і я знав, що в горах іде сніг. Ми йшли берегом, поминаючи ряд човнів, припнутих ланцюгами у вузьких заглибинах набережної, туди, де стояв барменів човен. Вода попід кам'яною стіною була аж чорна. З-за дерев назустріч нам виступив бармен.
— Валізи уже в човні,— сказав він.
— Я хочу заплатити вам за човен, — сказав я.
— У вас багато грошей?
— Не дуже.
— То надішлете потім. Хай це вас не турбує.
— Скільки?
— Скільки захочете.
— Ні, ви мені скажіть.
— Якщо ви добудетесь туди, надішлете мені п'ятсот франків. Це вас не обтяжить, аби тільки вам добутися туди.
— Гаразд.
— Ось тут бутерброди. — Він подав мені пакунок. — Скільки було в барі, всі поклав. А оце пляшка коньяку та пляшка вина.
Я сховав усе те в свою валізу.
— Дозвольте, я заплачу вам хоч за це.
— Гаразд, дайте п'ятдесят лір. Я дав йому гроші.
— Коньяк добрий, — сказав він. — Можете спокійно давати його своїй дружині. А тепер хай сідає в човен.
Він придержав човен, що хилитався під кам'яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в плащ.
— Ви знаєте, куди їхати?
— На північ.
— А як?
— Повз Луїно.
— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Тільки як дістанетесь до Бріссаго, будете в Швейцарії. Вам треба поминути Монте-Тамара.
— Котра тепер година? — спитала Кетрін.
— Ще тільки одинадцята, — сказав я.
— Якщо будете гребти без упину, дістанетесь туди десь на сьому ранку.
— То так далеко?
— Тридцять п'ять кілометрів.
— Як же нам орієнтуватися? В такий дощ потрібен компас.
— Ні. Кермуйте на Ізола-Белла. Потім обминете ІзолаМадре й підете за вітром. Вітер приведе вас до Палланци. Там побачите світло. А далі пливіть попід берегом.
— Вітер може повернути.
— Ні,— сказав він. — Цей вітер не зміниться три дні. Він дме просто з Маттароне. Отут бляшанка виливати воду.
— Може, я все-таки заплачу вам хоч частину за човен тепер.
— Ні, я ладен ризикнути. Якщо доїдете, тоді й заплатите все.
— Ну гаразд.
— Сподіваюсь, ви не потонете.
— I то добре.
— Пливіть за вітром.
— Гаразд. — Я ступив у човен.
— Гроші за номер ви залишили?
— Так. У конверті на столі.
— Добре. Ну, хай щастить, лейтенанте.
— Щасти і вам. Ми вам дуже, дуже вдячні.
— Як потонете, не будете вдячні.
— Що він каже? — спитала Кетрін.
— Бажає нам щасливої дороги.
— I вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Велике вам спасибі.
— Ви готові?
— Так.
Він нахилився і відштовхнув човна. Я занурив весла у воду й помахав йому однією рукою. Він застережливо махнув у відповідь. Я побачив світло готелю і наліг на весла, кермуючи навпростець від нього, аж поки воно зникло з очей. Хвилі були мов на морі, але ми йшли за вітром.
Розділ XXXVII
Я гріб потемки так, щоб вітер увесь час дув мені в обличчя. Дощ припинився і тільки вряди-годи налітав короткими поривами. Було дуже темно, і вітер обдавав холодом. Кетрін на кормі я ще міг розглядіти, а от води там, де занурював весла, не бачив. Весла були довгі й не мали ремінців, що держали б їх у кочетах. Я тягнув їх на себе, тоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання», після закриття браузера.