Читати книгу - "Завоювання Плассана"

без усяких церемоній. Я приходжу в своїй полотняній куртці. Це приватне життя. Ніхто не має права втручатися в те, що я роблю в себе вдома. Поза домом — то інша річ, там ми належимо публіці… На вулиці ми з паном Пекером навіть не вітаємось.

— Пан Пекер де Соле дуже виграє, коли з ним ближче познайомишся, — помовчавши, зауважив колишній префект.

— Авжеж, — відповів голова суду, — я дуже задоволений, що познайомився з ним… А яка достойна людина абат Фожа!.. Ні, я не боюсь ніякого лихослів’я, коли йду привітати нашого любого сусіда.

Коли почали наближатися загальні вибори, пан де Бурде став непокоїтись, він казав, що його дуже втомлює спека. Часто його охоплювали сумніви, і він ділився ними з паном Растуалем, щоб той його заспокоїв. Взагалі ж політичних питань у саду Муре ніколи не зачіпали. Якось пан де Бурде, марно пошукавши, з чого б почати розмову, вигукнув, звертаючись до лікаря Порк’є:

— Скажіть, пане лікарю, ви читали сьогодні «Урядовий вісник?» Нарешті наш маркіз заговорив. Він вимовив рівно тринадцять слів, я полічив. Бідолаха Лагріфуль! Він мав нечуваний успіх.

Абат Фожа підняв палець вгору і промовив добродушно:

— Не треба політики, панове, не треба політики!

Пан Пекер де Соле розмовляв з паном Растуалем; вони вдали, ніби нічого не чули. Пані де Кондамен усміхнулась і провадила далі, звертаючись до абата Сюрена:

— Чи правда, пане абат, що ваші стихарі крохмалять легким розчином клею?

— Так, пані, легким розчином клею, — відповів молодий священик. — Є пралі, які вживають картопляний крохмаль, але він роз’їдає серпанок, і це нікуди не годиться.

— Ваша правда, — підхопила молода жінка. — А я ніяк не можу добитися, щоб моя праля користувалася клеєм, перучи мої спідниці.

Тоді абат Сюрен послужливо написав на звороті своєї візитної картки прізвище й адресу своєї пралі. Отак розмовляли в садку про туалети, погоду, врожай, події минулого тижня. Час минав дуже приємно. Іноді розмови переривалися партіями у волан. Дуже часто приходив абат Бурет і розповідав усякі побожні історії, які пан Мафр уважно вислухував до кінця. Тільки один раз зустрілися тут пані Делангр і пані Растуаль; обидві поводились дуже ввічливо, дуже церемонно, проте в їхніх згаслих очах раптом спалахували вогники давнього суперництва. Пан Делангр приходив нечасто. Що ж до подружжя Палок, то вони, хоч і відвідували постійно супрефектуру, проте уникали бувати в саду в ті години, коли пан Пекер де Соле йшов до свого сусіда абата Фожа. Після свого невдалого наскоку на молитовню Притулку пречистої діви дружина судді почувала себе не дуже впевнено. Але найретельнішим відвідувачем був, безперечно, пан де Кондамен; завжди в бездоганних рукавичках, він приходив сюди, щоб посміятися з усіх, брехав, говорив з величезним апломбом непристойності і, пронюхавши про якісь інтриги, розважався ними потім цілий тиждень. Цей високий старий чоловік, дуже стрункий у своєму пошитому в талію сюртуку, любив молодь; він глузував із «стареньких», ховався з панночками своєї кліки по кутках і пирскав там від сміху.

— Сюди, сюди, діточки, — всміхаючись, казав він, — нехай старі там сидять самі.

Одного дня він мало не переміг абата Сюрена в героїчній партії у волан. Правду кажучи, йому подобалось жартувати з цією молоддю. Найчастіше своєю жертвою він обирав сина Растуаля, хлопця досить обмеженого, якому розповідав жахливі речі. Нарешті він почав обвинувачувати Северена в тому, що той залицяється до його дружини, причому так вирячував на нього очі, що бідолашний хлопець аж пітнів від страху. Найгірше було те, що хлопець уявив собі, ніби він і справді закоханий в пані де Кондамен, і упадав коло неї, ніжно й несміливо зазираючи їй в очі, що дуже тішило її чоловіка.

До панночок Растуаль інспектор лісного відомства ставився з галантністю молодого удівця, і вони були об’єктами найжорстокіших його насмішок. Хоч їм уже було під тридцять, він заводив з ними дитячі ігри, розмовляв з ними, як з інститутками. Найбільшою розвагою для нього було стежити за ними в той час, коли тут присутній був Люсьєн Делангр, син мера. Він відводив убік лікаря Порк’є, що ладен був усе слухати, і шепотів йому на вухо, натякаючи на колишній зв’язок пана Делангра з пані Растуаль:

— Ну, подумайте, Порк’є, в якому скрутному становищі хлопець… Хто від Делангра — Анжеліна чи Аврелія? Відгадай, коли можеш, і вибирай, коли зважишся.

Абат Фожа був однаково люб’язний з усіма своїми відвідувачами, навіть з жахливим де Кондаменом, що дуже його дратував. Абат поводився дуже скромно, говорив мало, сприяючи тому, щоб обидва товариства злилися. Здавалось, він відчував тільки тиху радість господаря дому, що є ланкою, яка зв’язує порядних людей, створених для взаєморозуміння. Марта двічі виходила в садок, щоб гості почували себе вільніше. Але вона страждала, коли бачила абата серед усіх цих людей, вона чекала, поки він залишиться сам; священик більше подобався їй, коли він, зосереджений, поважний, повільно й спокійно ходив по альтанці. Труші по вівторках знову заздрісно підглядали з-за завісок, а пані Фожа і Роза витягали шиї в передпокої, захоплено милуючись світською люб’язністю, з якою пан кюре приймав найвидатніших у Плассані осіб.

— Знаєте, пані, — казала куховарка, — зразу видно, що це визначна людина. Дивіться, як він вітається з супрефектом. Як на мене, пан кюре куди кращий, хоч супрефект і вродливий чоловік. А чому ви не йдете в садок? Бувши вами, я б наділа шовкову сукню і пішла б туди. Ви ж його мати.

Але стара селянка знизувала плечима.

— Він мене не соромиться, — відповідала вона, — але це було б йому неприємно… Я краще дивитимусь на нього звідси. Мені це дає більшу втіху.

— Ах, я це розумію. Ви повинні пишатися. Не те, що пан Муре, який забив хвіртку, щоб ніхто не міг сюди ввійти. Ніколи ні гостя, ні званого обіду, а в садку ввечері така пустка, що аж страшно. Ми жили, як вовки. Щоправда, пан Муре і не зумів би прийняти гостей; він робив таку гримасу, коли хто-небудь випадково заходив… Чом би йому не взяти прикладу з пана кюре, питаю я вас? Замість того щоб замикатися в своїй кімнаті, я зійшла б у садок, розважалася б з усіма разом, я, нарешті, трималася б так, як годиться хазяїнові. Але він ховається нагорі, наче боїться заразитися коростою. До речі, чи ви не хочете піднятись нагору подивитися, що він там робить?

Якось у вівторок вони таки зійшли нагору. Цього дня в садку було особливо шумно. Крізь відчинені вікна долинав сміх. А в цей час розсильний