Читати книгу - "Репортер"

слові «бюро», тобто «стіл», «робоче місце», якому людина має віддавати всю себе. А чи багато у нас справжніх бюрократів? Раз-два та й годі… Дивно, справжніх бюрократів немає, а технократів предосить, серйозні люди, ставлення до них шанобливе, крім дрімучих консерваторів… А втім, у тих негативне ставлення до всього, що названо неросійським словом і чого не існувало в літописах: «Іноземне вторгнення в нашу унікальну духовність»… Якби була духовність, то не дозволяли б жінкам тягати шпали і класти цеглу… Мастаки ми на самоприкрашення, спасу нема… Ми перестрибнули через епоху високопрофесіональної бюрократії, яка не тільки не заважає справі, а й силкується випередити прогрес, допомогти пошуку нового, запропонувати альтернативні рішення… Але ж у нас ніколи такого не було… Імперію об’єднував страх — перед словом, ділом, ідеєю. Традиції волелюбності завжди протиставляли традицію рабства, заборони, що нею суспільство страхала саме бюрократія. От і вийшло, що бюрократичні бар’єри ввійшли в трагічне протиріччя з тікаючою спрямованістю технократії. Ситуація кризисна… А вихід з неї один: реформа всього законодавства.

Саме традиція «підозрюваного беззаконня» може зламати життя цьому самому Варравіну. А кожен розум, утрачений суспільством, непоправний. Більше того: його місце займе дурень або мерзотник, а це вже подвійна втрата для народу!

… Ольга відчинила двері, не питаючи, хто прийшов, подивилася на мене без усякого інтересу, якось наскрізно, загальмовано. Переляку на її обличчі не було, величезні красиві очі були недвижні, якісь напружені, порожні.

— Ви — хто? — спитала вона з напрочуд різкою вимогливістю, хоч, може, таке враження в мене склалося через її голос — дуже низький, глибокий, сильний.

— Моє прізвище Костенко… Полковник Костенко з карного розшуку…

— Заходьте, — голос у неї став стомлений, погаслий.

— Я не знаю, як вас по-батькові…

— Ольга Леонардівна…

Я ввійшов до вітальні; обстановка досить скромна, багато книжок, причому прочитаних — видно по корінцях. Правда, скільки разів я брав людей, що жили в спартанській обстановці, а потім у них на садових ділянках викопували запаяні банки з золотими монетами…

— Сідайте, — запропонувала О ля, загорнувши шаль на животі, що був схожий на огірок; хлопчика народить, точна прикмета.

— Спасибі… В мене до вас кілька запитань…

— Я щось не второпаю, чому сюди завітав полковник карного розшуку?

— Ви здогадуєтесь, Ольго Леонардівно… Мене цікавлять ключі… Від вашої квартири… Кому ви їх віддавали?

— Що?! — подив її був щирий. — Які ключі?!

— Де ключі від вашої з Іваном квартири?

— Он у тій скриньці, — вона кивнула на палех, що стояв на підвіконні…

— Будь ласка, покажіть мені їх.

Вона підвелася, відчинила скриньку, перебрала усе, що там було — якісь скельця, наперстки, зламані ножиці, — і різко обернулась; обличчя її було перелякане, як у дівчинки, але водночас з’явилася дивна печать упертості, яка завжди є предтечею абсолютної, непробивної закритості; особливо чітко це простежується саме в жінок — попрацювати б психологам у цьому напрямі… А ти пропонував їм це, спитав я себе. Ніколи ти їм цього не пропонував, психологи допитів не роблять і наручників у кишені не тягають, а тим паче пістолет під пахвою…

— Тамара часом у вас ключі не просила? — спитав я.

— Яка Тамара?! — Ольга зіщулилась.

— Ви знаєте, про яку Тамару я кажу.

— А чого це вона вас цікавить? Займайтеся бандитами, це ваша справа, вулицями ввечері страшно ходити… Раніше такого не було…

— Раніше можна було саджати за підозрою, Ольго Леонардівно. Раніше можна було і вас посадити на десять років — без суду, за рішенням Особливої наради — за певні слова представникові влади… Мені дуже багато говорив про вас Іван, тому…

— Ах, ось у чому справа, — перебивши мене, вона зіщулилась ще більше, плечі опустились, але очі стали щілинами; навіщо спотворювати себе, в неї ж чудові очі. — Тоді мені зрозумілий ваш візит…

— Вам незрозумілий мій візит… Незрозумілий, Ольго Леонардівно… Хтось підкинув у шухляду письмового стола вашого чоловіка доказ, на підставі якого ми повинні його арештувати, — замах на життя художника Штика…

Очі її знову стали величезними, і в них щось зламалося: не різко — так часто буває в екстремальній ситуації, — але глибоко всередині, на підступах до свідомості…

— Який замах? — спитала вона майже по складах. — Який художник? У нього немає ніяких художників… Він не здатний на це…

— Як ви думаєте, Іван признався б у тому, що в його столі невідомо як опинився доказ? Що називається, вбивчий? Скажіть, як мати його майбутньої дитини…

— Моєї дитини, — вона поправила мене автоматично, і очі в неї знову стали мінятись, набуваючи колишнього виразу байдужості і покори. — Дитина завжди належить матері.

— До речі, у вас буде син, а син справді більше належить матері, я кажу це як батько дівчини…

— У мене народиться дочка, — щось схоже на дивну усмішку, стражденну й жалісливу, несподівано промайнуло на її обличчі.

Я чомусь згадав свою бабусю. Потім я зрозумів, що згадав її не «чомусь», а саме через те, що вона завжди зберігала на обличчі печать страждання; я пам’ятаю її такою з раннього дитинства. Вона зрідка сміялась, але навіть коли раділа, намагалася якнайшвидше погасити цю радість і скорботно опустити куточки губів. Якось я приїхав до неї в гості, лишив машину біля під’їзду, але діди, що сиділи на лавочці, сказали, що Пелагеї Гаврилівни немає, стоїть у черзі за нутріями, приохотилась до пацюків, дешево й наваристо… Я зморщився: оце так, хіба ж можна?! Я й грошима допомагаю їй, і курей привожу, і сир, а вона почала привселюдно економити: на їжі… Одна бабуся спитала, як бігає «тестьова машина»; я здивувався: «Якого тестя? Він помер десять років тому». — «Так Пелагея Гаврилівна каже, що це не ваша машина, грошей немає, тесть допоміг»… Звідки це? Страх сполохати хистке благополуччя? Чи справді у нас це в крові — приховувати достаток, боятися пристріту, показувати сусідам свою бідність і нещастя? До таких, мовляв, не пристануть, убогих жаліють, тільки удачливих душать, не прощають щастя і сили…

— Оля… Пробачте, Ольго Леонардівно… Мені прикро говорити вам це, але я мушу, і краще, коли це зроблю я… Справа в тому… Ваша ма… (Я хотів сказати «мати», але мені чомусь здалося це неможливим, дуже жорстким, тому й урвав себе). Справа в тому, що Глафіру Анатоліївну заарештували…

Оля відкинулась, як від удару, стиснувши маленькі кулачки на грудях:

— Що?! Та як ви можете?!

— На жаль, можемо… Через півгодини тут почнеться обшук… І вам треба звідси піти… Зараз… Вам треба поїхати до Івана… Краще буде, коли ви не матимете ніякої причетності до цієї справи… Тому,