Читати книгу - "Репортер"

будь ласка, дуже вас прошу, скажіть правду: Тамара просила у вас ключі?

Не одводячи від мене сухих, гарячих очей, Оля повільно осіла в кріслі, губи її посиніли, тіло обм’якло.

Хай їй грець, моїй професії, — я навіть нашатирний спирт ношу в кишеньці жилета, точнісінько там, де Чурін зберігав свої діаманти. Я дав Ользі подихати з тоненької трубочки, вона здригнулась, вигнулася, мов акробатка, знову стиснула кулачки біля грудей і беззвучно, затремтівши вся, заплакала, повторюючи одне й те ж слово: «Мамочка, мамочка, мамочка»…

Я знав, що треба дати їй виплакатись, але відчував, як проти неї невблаганно працює час. Правда, скоріше проти мене — я роблю службовий злочин: скільки ж я таких злочинів учинив на своєму віку?! Мабуть, тільки тому ще живий. Рискнувши — реакцію передбачити не можна, — я поклав руку на густе чорне волосся і став повільно гладити, відчуваючи долонею, як дрібно тряслося її тіло. Руку мою вона не скинула, якось навіть їй піддалася, обличчя втратило гіпсову недвижність, очі стали живі, сльози лилися невтримно, немов вимиваючи її; чоловіки мруть від інфаркту частіше, ніж жінки, бо не вміють плакати, а це ж таке полегшення; ні мати її, мабуть, не розуміла, ні Іван; вона ж до ласки тягнеться, хоч і скритна… Велика таємниця — людина… Он, учені вважають, що й рослини мають нервову систему: зіщулюються, коли до них наближається людина з ножицями, і, навпаки, тягнуться, якщо руки тримаєш на грудях…

Я глянув на годинник, побоюючись, що вона помітить цей мій погляд і неправильно його зрозуміє; мені треба забрати її звідси через десять хвилин, щонайбільше через п’ятнадцять. Потім приїдуть наші і я нічого не зможу вдіяти — це сама нечесність щодо бідолашного Івана. На жаль, істерика й зло торжествують частіше, ніж добро і здоровий глузд.

— Олечко, будь ласка, зберіть ваші речі, — в мене не повернувся язик попросити її не брати материних речей, — і якнайшвидше поїдемо звідси.

Усе ще безутішно плачучи, вона похитала головою:

— Кожний має випити своє…

— Не можна так, Олю… Подумайте про вашу дитину… Не можна вам тут залишатись, розумієте?

— А вам яке діло до цього?! Яке?! — в ній знову щось зламалось, і вона сказала це злобно, хоч плакала безпорадно й жалісливо.

— Мені шкода вашого чоловіка… Він чесна людина… І вас мені шкода… Якщо ви зараз не підете, вам не уникнути… формальностей… Допитів, свідчень… Очних ставок…. Не треба цього, зрозумійте… Я не маю права цього говорити…

Я ризикую, бо вірю у вашу порядність… По закону я повинен зробити все, аби ви залишилися тут… Ви ж свідок…

— Так, — витерши сльози, сказала вона і, випрямившись, скинула мою руку з голови. — Я свідок… Спасибі за несподівану гуманність і доброту, але я вип’ю свою чашу…

— Олю, цю квартиру опечатають… Ви ж тут не прописані… Вам буде тяжко жити… Я не знаю, чи велика вина Глафіри Анатоліївни, але я певен у тому, що Тамара…

Вона рвучко встала:

— У вас е ще до мене якісь запитання?

Я сидів і мовчав; звідки в ній це? Невже справді характер заздалегідь визначено, і він є такою данністю, яка зовсім не коригується?

— Послухайте, — вів далі я, — ви закрилися в собі, так дуже важко жити… Не можна нікому не вірити… Не можна всіх підозрювати… Нас пускають у цей світ ненадовго, навіщо тікати від радості?

— Ми не тікаємо, — Оля витерла щоки. — Вона тікав від нас… І сором говорити про радість людині, у якої забрали матір… Найчеснішу людину, маму…

— Її затримали, — виправив я жінку. — Забирали в тридцяті… І в сорокові, і в п’ятдесяті також… Я не слідчий, Ольго Леонардівно, я сищик. Я тільки шукаю людей, яких підозрюють у злочинах… Я не маю права говорити вам усього, що знаю, але скажіть мені: які дорогоцінні речі є в домі Глафіри Анатоліївни?

— Буси є, — відповіла вона. — 3 чеського гранату… І сережки… Такі в Карлових Варах коштують тридцять карбованців на наші гроші.

— Підіть на кухню, — підвівся я, — відчиніть полиці, де зберігається крупа, висипте все на стіл, і коли там нічого не знайдете, можете лишатися тут…

Якби вона відмовилася виконати моє прохання, мені довелося б укотре вже пережити почуття найглибшого розчарування в гомо сапієнсах… Якби вона відмовилася, намагалась приховати свій переляк, безпомічно розгубилась, я зрозумів би, що вона в д і л і. Але Оля глянула на мене зневажливим поглядом і вийшла на кухню. Я почув, як вона відкрила дверці — чомусь у всіх наших кухонних гарнітурах перш за все відвалюються дверцята, — взяла банки, дзенькнуло скло; я почув, як посипалося зерно, мабуть, гречане, а потім важко впали металеві предмети, точніше — метал з камінцем, я відрізню цей звук від усіх інших…

… Оля повернулась до кімнати нечутно. У лівій витягнутій руці лежали два масивних перстні, судячи з усього, платина чи біле золото, смарагд і два великих діаманти…

— Ось, — сказала вона глухо і вперше подивилася на мене очима, в яких відчувалася усвідомлена, спрямована на щось думка. — Візьміть.

— Це як розуміти? Даруєте, чи що?

— Я віддала б усе, що є в цій квартирі, якби ви врятували маму…

— Не примушуйте мене бути різким… Ви брали участь у складанні листа?

— Якого? — в її очах промайнув напружений подив; справді, очі в неї як у тяжкохворої людини, що повернулася після сеансу гіпнозу. — Про що ви ще?

— Ви не знаєте, що Глафіра Анатоліївна надіслала в редакцію скаргу на Івана? «Зруйнував сім’ю, знущається з вагітної дружини», необхідний громадський розгляд, кара і таке інше…

— Мама ніколи не напише такого листа…

— Я його читав… Своїми очима… Тягається з Лізою Нариш…

— Припиніть! — голос Ольги став різкий, навіть пронизливий. — Не смійте! Не смійте виправдувати цю гадину! Вона диявол у плоті! Ідіть звідси! Йдіть!

— Про Лізу Наришкіну вам Тамара говорила?

— Припиніть! — ще пронизливіше, але тепер уже із затаєним благанням прошепотіла О ля. — Що ви знаєте про нашу сім’ю?! Що ви знаєте про маму? Я з дитинства пам’ятаю злидні! Я в перелицьованому маминому пальті ходила! Я пам’ятаю, яким щастям було для мене ескімо в неділю! Хто мене поставив на ноги? Хто замінив мені батька? Хто?! Вчителі?! Хто вибивався з останніх сил, щоб дати мені освіту?! Хто пережив ленінградську блокаду?! Ви? Чи мама?! Хто залишився сиротою в тринадцять років?! Хто віз санки з труною брата на кладовище?! Ви знаєте, що таке пам’ять?! Ви розумієте, що не можна забути злидні і голод! Розумієте?! Чи ні?! Спочатку