Читати книгу - "Грот афаліни"

бетонних брил, показав Янгові рукою і почав планерувати туди. Янгу здалося, що й він розпізнає там людський силует, голови не видно, занурена вниз, а тулуб і ноги спливли, ворушаться.

Спустилися, і сумнівів не лишилось: людина, труп людини. Навколо нього вирують, як вороння, риби. Людина одягнута і взута, ще не стара. Шматок дроту в'ївся у шию, кінці дроту прив'язані за монтажну петлю куба. За ці залізні арматурні петлі колись кран зачіпляв куби і скидав їх у море. Янг боявся дивитися в обличчя утопленика, боявся зрушити з місця, а Радж зробив круг навколо трупа і показав рукою наверх.

Коли випливли, стали на мілині, Радж звільнився від загубника і маски. Похитуючись від хвиль прибою, сказав:

— Пуол це… За всіма прикметами — Пуол… Обличчя вже пороз'їдали краби, але можна впізнати. Поліції треба заявити… — А коли видибали на сухе, то гірко зітхнув і сплюнув: — Доскакався землячок… Завели криві стежки!

Поки додзвонилися з прохідної до поліції (кабінет Крафта був зачинений), поки прибули двоє поліцейських і медексперт, минула не одна година.

А потім довелося Раджу і одному поліцейському, який умів добре плавати, прикріплювати акваланги й опускатися на дно, діставати Пуола. Другий поліцейський і медексперт залишилися на березі, спробували допитувати Янга. Але що він міг особливого розказати? Внаслідок огляду трупа з'ясувалося, що в його лівому боці рана, якраз навпроти серця. Медексперт дістав з рани лезо ножа, сантиметрів дванадцять завдовжки. Є такі ножі: натиснув кнопку — стріляє лезом, за десять метрів може вбити людину.

2

Радж стягнув мокре від поту кімоно і, переодягаючись, мовчки, запитливо поглядав на Амару: ну як — сподобалося? Чекав захоплення, схвалення, чекав слів: «І я проситимусь до Ромеша…» Але Амара нічого не говорив, мовчки ходив з кутка в куток темного, з однією підсліпуватою лампочкою передбанника, міцно стулював уста і думав. Радж підвівся з низенької, на всю довжину стіни, лавки, почав складати й запихати кімоно в сумку. І трохи сердився: для Амари ж старався, упрошував Ромеша пустити на заняття стороннього.

— Ну то що? — зрештою не витримав Радж, ще раз поглянувши на Амару. — Зваж на те, що Ромеш скоро набиратиме групу новачків.

— І радий би в рай, та гріхи не пускають, — зітхнув Амара.

— Якщо ти про оплату, то не думай. Упросимо, щоб платити в розстрочку.

— Ні, Радже. Просто часу немає. У мене лише один вихідний вечір на тиждень — щопонеділка. А Ромеш провадить заняття по два рази. Якби хоч не вечорами треба було ходити, а в першій половині дня… Але тільки із-за мене він не переноситиме заняття.

— Хо! Так він якраз і набиратиме денну групу!

— Ну то й що з цього? Усе одно ми не можемо бути разом. Ти увечері, а я вдень, та ще в різні дні.

Нарешті вийшли з сирого і душного підвалу. П'ять східців угору, і вже вулиця. Радж перший вибрався наверх і, чекаючи, то поглядав униз на Амару, то вгору на ящірку, яка осідлала заплетену дротом лампочку над входом і ловила мошкару й метеликів, що летіли на світло. Ящірка чавкала ротом гучно, із схлипом, мабуть, зголодніла за цілий день.

— Ромеш каже, що прогрес народу і взагалі людства залежить тільки від фізичної досконалості людини, — мовив Радж, ніби пробний камінь кинув. Як зреагує Амара?

— Досконалість… Фізична… Яка користь з неї? — Амара щільно зачинив двері, вибрався нагору. — Якби ви хоч навчалися боротьби по-справжньому, а то… Жодного разу ніхто нікого не стукнув як слід.

— Ні як слід, ні навіть трохи… За це штрафні очки нараховуються. Тільки імітація удару, тільки імітація! Удар нищівний, може, навіть смертельний, але зумій спинити кулак, або ребро долоні, або ногу за якийсь сантиметр від противника, зумій встигнути відбити контрудар і відразу ж завдати знову свого удару. Для цього треба бути дуже натренованим фізично, досконало володіти прийомами, мати точний розрахунок і гострий зір. Це тобі здасться, що ми тільки махаємо руками чи ногами, приймаємо стійки й пози. Сто потів виливається. Поклади одну на одну кілька цеглин, а добрий каратист ударить ребром долоні, і всі розлетяться. Така сила удару. Може, ти читав, а може, й ні… В Англії був випадок… Муніципалітет хотів знести один старий цегляний будинок. Так віддав каратистам, щоб його зруйнували. Ті за два дні голими руками й йогами розмолотили його на щебінь!

— Не агітуй. Краще я тебе поагітую… Найтклаб «Кракеп» знаєш?

— Ну.

— Був там хоч раз?

— Не доводилося. На такий шик грошики потрібні. Та й… не тягне мене в той притон. Там тільки буржуї розбещуються.

— Дивак… Щоб туди потрапити, не обов'язково мати товсту кишеню. До того ж… — Амара оглянувся довкола себе. Ніхто поблизу не йшов, тільки попереду, де вулиця вливалася в яскраво освітлену кольоровими вогнями площу з фонтаном, було багатолюдно. — До того ж… Кращого прикриття, конспіративного місця і не придумаєш. Жоден шпик не додумається туди заглянути.

— Прикриття — для чого?

— Потім узнаєш. Ти за мене просив Ромеша, а я за тебе — там. Поручився я за тебе. О десятій годині там заняття, ще встигнемо. Прискоримо ходу!

— Не піду, поки не скажеш, що там таке, — навмисно уперся Радж, хоч і був уже заінтригований. Здивовано приглядався до Амари. Думав, що добре знав його — друг усе-таки. А виявляється, не дуже. Останнім часом Амара вельми змінився. Стало суворішим його обличчя, зникли юнацька припухлість губів, наївний вираз в очах. До нього придивлятися було цікаво: от який земляк у нього є.

— Ну, гаразд, — сказав, пройшовши трохи мовчки, Амара. — От проминемо площу, щоб народу не було… — А коли вийшли на вулицю, що вела до «Кракена», сказав: — Це революційний гурток. Називається «Молода земля». Вивчається теорія і практика революцій, читаються лекції з сучасного марксизму-ленінізму.

— Так там тільки комуністи, агенти Москви! — пошепки вигукнув Радж і теж поглянув на всі боки.

— Не бачив я там агентів Москви. А комуністи, мабуть, є. Але багато там і не комуністів, так би мовити — широкий фронт… І запам'ятай, товаришу анархіст і стихійний бунтівник: це тобі не кинджалом пороти під бік янкі на Біргусі. Усе на світі набагато складніше, потрібна величезна підготовча робота, найсуворіша конспірація… Комуністична партія у нас на архіпелазі заборонена, перебуває в підпіллі. Можливо, що з ініціативи комуністів цей гурток організувався. Але за це їх треба не в штики зустрічати, а спасибі сказати і в ноги поклонитись. Мало стихійно, так би мовити, природно ненавидіти експлуататорів, капіталістів-запроданців. Треба ще й знати