Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

змінило мене. Я тепер знаменитий. Про мене знають у всьому світі. Я розумний тепер, мамо. Я можу читати й писати, і я можу…

— Слава Богу, — прошепотіла вона. — Мої молитви — усі ці роки я думала, Він не чує мене, але Він чув мене й лише чекав зручного часу, щоб здійснити Свою волю.

Вона витерла обличчя фартухом і, коли я обняв її рукою, заплакала в мене на плечі. Весь біль минув, і я був радий, що прийшов.

— Я повинна всім розповісти, — сказала вона, всміхаючись, — усім учителям у школі. О, побачив би ти, якими будуть їхні обличчя, коли я їм скажу. Й усім сусідам. І дядькові Герману — я повинна розповісти дядькові Герману. Він буде такий задоволений. І зачекай, поки прийдуть додому твій батько і твоя сестра! О, вона буде така щаслива побачити тебе. Ти собі не уявляєш.

Вона обняла мене, збуджено розмовляючи, снуючи плани нового життя, яким ми станемо жити всі разом. Я не мав мужності нагадати їй, що більшість учителів, які знали мене з дитинства, покинули цю школу, сусіди давно роз’їхалися, дядько Герман помер багато років тому, а мій батько покинув її. Кошмар недавніх років завдав би їй великого болю. Я хотів, щоб вона всміхалася й почувалася щасливою. Уперше за своє життя я примусив її всміхнутися.

Потім на короткий час вона замислено замовкла, ніби пригадавши щось. Я мав відчуття, що її розум хоче податися в мандри.

— Ні! — скрикнув я, повертаючи її до реальності. — Стривай, мамо! Є одна річ, яку я хочу залишити тобі, перш ніж піду.

— Підеш? Ти не можеш тепер звідси піти.

— Я повинен піти, мамо. У мене багато справ. Але я тобі напишу, надішлю гроші.

— Але коли ти повернешся?

— Я ще не знаю. Але перш ніж я піду, я віддам тобі це.

— Журнал?

— Не зовсім. Це науковий звіт, який я написав. Дуже технічна стаття. Поглянь, вона називається «Ефект Елджернона—Гордона». Ідеться про моє наукове відкриття, тому мене внесли до заголовку. Я хочу, щоб ти зберігала копію цього звіту й могла показати людям, що твій син тепер принаймні не опудало.

Вона взяла статтю й подивилася на мене зі страхом.

— Тут і справді твоє прізвище… Я знала, що це станеться. Я завжди казала собі: коли-небудь так буде. Я робила все, що могла. Ти був надто малий, щоб пам’ятати, але я намагалася. Я всім казала, ти підеш до коледжу, станеш професіоналом і залишиш свій знак у світі. Вони сміялися, але я їм це казала.

Вона всміхнулася мені крізь сльози, а за мить уже на мене не дивилася. Вона підняла ганчірку й почала мити одвірок навколо дверей на кухню, мугикаючи — щасливішим голосом, подумалося мені, — наче уві сні.

Собака знову загавкав. Зовнішні двері відчинилися й зачинилися й чийсь голос гукнув:

— Окей, Наппі. Окей, це я.

Собака збуджено стрибав перед дверима спальні.

Я розлютився, що мені довелося тут затриматися. Я не хотів бачити Норму. Ми нічого не мали сказати одне одному, й мені не хотілося зіпсувати свій візит. Задніх дверей тут не було. Можна було хіба що вилізти крізь вікно на заднє подвір’я, а там перелізти через паркан. Але хтось міг прийняти мене за злодія.

Коли я почув, як обертається ключ у дверях, я прошепотів матері — сам не знаю навіщо:

— Норма прийшла.

Я доторкнувся до її руки, але вона мене не почула. Вона була надто заклопотана мугиканням до себе і миттям дерев’яного одвірка.

Двері відчинилися. Норма побачила мене й спохмурніла. Спочатку вона мене не впізнала — було тьмяно, електричне світло не було увімкнуте. Поставивши на підлогу крамничну торбину, яку вона несла, вона увімкнула світло.

— Хто ви?

Але, перш ніж я встиг відповісти, вона затулила долонею рот і впала спиною на двері.

— Чарлі! — сказала вона так само, як моя мати, видихнувши повітря. І вона мала такий самий вигляд, який колись мала моя мати: тонкі гострі риси, схожа на пташку, гарненька. — Чарлі! Господи, який шок! Ти міг би знайти мене й попередити. Міг би зателефонувати. Я не знаю, що сказати… — Вона подивилася на матір, яка сиділа на підлозі поблизу зливальниці. — Із нею все гаразд? Ти не надто її приголомшив?

— Вона отямилася на короткий час, і ми поговорили.

— Я рада. Вона не дуже пам’ятає, щó з нами було в минулому. Причина — її старечий вік. Доктор Портмен хоче, щоб я віддала її до старечого притулку, але я не можу цього зробити. Я не можу уявити її собі в одному з цих закладів. — Вона відчинила двері до спальні, щоб випустити собаку, й, коли він вистрибнув і радісно заскавучав, взяла його на руки й обняла. — Просто не можу зробити це зі своєю рідною матір’ю. — Потім вона невпевнено всміхнулася мені. — Але який сюрприз. Я ніколи про це не мріяла. Дай-но мені подивитись на тебе. Я ніколи тебе не впізнала б. Зовсім інший. — Вона зітхнула. — Я рада бачити тебе, Чарлі.

— Справді? Я не думав, що ти захочеш побачити мене знову.

— О, Чарлі! — Вона взяла мої руки у свої. — Не кажи так. Я рада бачити тебе. Я тебе чекала. Я не знала, коли саме, але була впевнена, що одного дня ти прийдеш. Відтоді як прочитала про твою втечу з Чикаго. — Вона відхилилася назад, щоб подивитись на мене. — Ти не знаєш, скільки я про тебе думала, намагаючись угадати, де ти є і що ти робиш. Аж поки до нас прийшов професор — коли це було? У березні? Лише сім місяців тому? Я не думала, що ти досі живий. Мати сказала мені, що ти помер у притулку Воррена. Я вірила у це всі ці роки. Коли вони сказали мені, що ти живий, і вони потребують тебе для експерименту, я не знала, як мені бути. Професор… Нему? — так його звуть? — не дозволив мені побачитися з тобою. Він боявся зіпсувати тобі настрій перед операцією. Та коли я прочитала в газетах, що операція мала успіх і ти став генієм, — о, ти собі не уявляєш, як мені було прочитати таку новину!

Я розповіла про це людям у моєму офісі й дівчатам у моєму бридж-клубі. Я