Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

гусятнику і живуть.

А в цей час один ворожий цар оповістив війну. Не знає старий, цар, що йому чинити, і йде до гусятника:

– Через тебе, – каже Попелюхові, – я втратив зятя, який міг би повести моє військо, і на старості мушу йти на війну.

Поїхав батько, молоді залишилися в гусятнику. Плаче царівна, а Попелюх потішає її:

– Нічого, якось буде. Може, я ще допоможу батькові воювати.

Вийшов він із гусятника, підійшов до смітника, де заховав свою капистру, подзвонив тричі, і стала Сива Кобила перед ним.

– Що хочеш, ласкавий господарю?

– Вороги війною пішли проти нас. Цар поїхав, а я залишився в гусятнику. Що маю робити?

– Якось буде, – каже Сива Кобила. – Стрибай у праве вухо.

Стрибнув, а вийшов – як воєвода.

Далеко в полі побачив Попелюх цареве військо. Сива Кобила й каже:

– І тобі треба війська. Обкрути двічі шапку навколо голови.

Обкрутив, і хмара кінного та пішого війська виросла позад нього.

Зупинив Попелюх військо, а сам поїхав до старого царя. Той саме відпочивав. Привітався Попелюх і говорить:

– Ясновельможний царю, я приїхав тобі на допомогу…

– Перш, ніж воювати разом, – відповідає цар, – хочу помірятися з тобою силою.

Виїхали в поле, вихопили шаблі й почали рубатися. То молодий тіснить старого, то старий молодого. Билися, билися, якось замахнувся цар і шаблею відрубав Попелюхові кінчик мізинця.

Заграли сурмачі, закінчилось змагання. Тоді старий цар витяг хусточку і завиває Попелюхові скалічений палець.

– Я піду зі своїм військом вперед, – говорить Попелюх, – а ти будеш іти за мною.

Як домовилися, так і зробили. Пішов Попелюх із військом на ворогів, і почали падати вони, як від коси трава.

Оточили вояки Попелюха величезне вороже місто, а через день і білий прапор з'явився над містом. Просить ворожий цар миру.

Привіз молодий воєвода стяги підкореної держави старому цареві і на прощання каже:

– Переміг я ворогів твоїх, тепер ти цар і на цій землі. А я їду.

– Скажи мені, добрий мужній чоловіче, звідки ти і хто ти? – питає цар.

– Ви про мою країну думаєте, царю, часто і будете думати. А якщо хочете знати, де я живу, то скажу: у Гусятині.

І з тими словами зник.

Залишився старий цар у чужій країні, а Попелюх приїхав додому. Відпустив Сиву Кобилу та й пішов до гусятника. Зраділа його дружина, м'яко постелила йому на соломі, ліг він відпочивати.

А цареві старому не терпиться, хочеться поділитися з дочкою радістю і заспокоїти її, що все добре обійшлося – вороги переможені. Залишив він своїх воєвод у завойованій країні і приїхав додому.

Відкрив двері до гусятника і закричав:

– Твоє, дочко, опудало ще спить, а я з чужоземником-воєводою країну цілу завоював!

Каже дочка:

– Тихше, батьку, бо він дуже змучений, хай спить.

– Чим змучений? – розсердився цар. – Чи не тим, що вставав їсти?

І стягнув із Попелюха ковдру. Коли бачить – на лівій руці перев'язаний палець. Нахилився нижче, розглядає і очам своїм не вірить.

– Так це ж моя хусточка!

Встав Попелюх, а цареві все ще не віриться.

– Чи не тобі я завивав рану на мізинці цією хустиною по тому, як мірялися у силі? Так ти насміхався, коли говорив, що з Гусятина?

– Та хіба я неправду сказав? – відповідає Попелюх. – Ви ж вигнали нас із палацу до гусятника. Спочатку гуси обжили його, а потім уже ми.

Що міг сказати цар? Лише заплакав гірко, що так несправедливо зі своїм зятем вчинив і почав просити обох повернутися в палац.

А через кілька днів на честь того, що перемогли ворогів, був величезний бал. Навіть царя переможеного запросили в гості. Він не знав дороги до того місця, то я мусив йому показати. Сіли за стіл, а там було повно всяких вин та їжі. А найбільше любили ту їжу, що називається каша. Поїли усю кашу, і залишився порожній горнець. Кухарка вимила той горнець і поставила перед палац, аби сох. Пішов великий дощ, зробилася повінь. Закортіло мене відвідати царський палац. А вода вже прибула, і пішки не можна було дістатися. Тоді я стукнув себе кулаком по чолу і подумав: «Буду я у палаці, але треба човна». Надплив човен, я сів у нього і поплив просто у палац. А палац затоплений весь водою, лише горнець плаває коло порога. Я човном – у горнець, збив горнець і казці кінець.

Кінь найменшого брата

Були собі дід і баба. Вони не мали дітей. І почала баба сваритися з дідом:

– Іди і знайди такого ворожбита, щоб у нас були діти.

Пішов дід шукати і знайшов бабку-ворожбитку. Та бабка каже йому:

– Іди на ярмарок, купи риби. І скільки купиш, сам не куштуй, а най усю з'їсть баба.

Пішов дід на ярмарок, але трохи запізнився, ярмарок уже розходився. Здибає він того чоловіка, що продавав рибу, і питає його:

– Як там у вас з рибою? Хочу купити.

– Нема вже нічого. Був цілий віз риби, і всю продав.

А той чоловік привіз рибу на солом'яній підстилці.

– Пошукайте в соломі, – каже дід, – може, хоч одну знайдете.

Почав чоловік шукати в соломі і знайшов аж двадцять чотири рибки. Заплатив йому дід за ту рибу і поніс додому. Баба приготувала і всі двадцять чотири з'їла.

І прийшов той час, коли стара почула: буде в неї дитина. А тоді не було лікарень, як тепер. Була така бабка, що приймала роди, і дід ту бабку покликав. Прийшла вона, вигнала діда з хати, а сама зосталася з бабою. Вродилася дитина. Хлопчик. Тоді вродилася друга дитина, третя, четверта. І так вродилося двадцять четверо дітей. І всі – хлопці.

Дід у сінях кричить:

– Ну, що, вже?

– Вже, – каже бабка.

Дітей було так багато, що нікуди й класти. Бабка застелила підлогу веретками і поклала всіх дітей на підлозі. Дід зайшов до хати, а бабка йому:

– Дивися, на дитину ступиш.

Дід сюди – дитина, дід туди – дитина.

– Та скільки ж тих дітей?! – крикнув дід.

– Двадцять чотири, – каже бабка, – маєте двадцять чотири сини.

Як почув це дід, то злякався і втік. Зайшов він у ліс і довго блукав, поки не зайшов туди, де лиш дичина ходила. Зробив собі там дід землянку та й жив. Прожив він у тій землянці багато років і зовсім здичавів.

А хлопці повиростали і питають маму:

– У нас був тато?

– Був.

– А де ж він?

– Налякався і втік, як побачив, що вас аж двадцять