Читати книгу - "20 000 льє під водою"

от я, навпаки, буду дуже засмучений, якщо наші чудові мандри раптом завершаться. Не кожному так щастить, як нам!

— Чи ви забули, пане Аронаксе, що ми ось уже три місяці живемо у статусі полонених на борту «Наутилуса»?

— Я не пам'ятаю цього, Неде! І хочу забути! Я не лічу ані годин, ані днів, проведених на борту «Наутилуса»!

— Але коли це скінчиться? І як?

— Закінчиться колись! На все свій час! Ми не можемо його наблизити, тож і балачки на цю тему я вважаю недоречними. Якби ви, Неде, сказали мені: «Ось наш шанс втекти!», тоді я обговорив би з вами цю можливість. Але такого шансу немає. Чесно кажучи, я сумніваюся, що капітан Немо коли-небудь наважиться зайти в європейські моря.

— Все це просто чудово! Але особисто мене ніщо не тішить у неволі! — завершив нашу розмову канадець.

Упродовж чотирьох днів, аж до 3 лютого, «Наутилус» плавав в Османській затоці з різною швидкістю і на різних глибинах. Здавалося, він ішов навмання, немовби вагаючись щодо вибору шляху. Але за цей час ми жодного разу не перетнули тропік Рака.

Виходячи з Османської затоки, ми побачили Маскат, головне місто протекторату Оман. Мене зачарувало мальовниче розташування міста серед чорних скель, на фоні яких різко виділялися білі стіни споруд і фортець. Чітко окреслювалися білі куполи мечетей, витончені шпилі мінаретів, милувала око свіжа зелень набережних, що терасами спускаються аж до самого моря. Та це було лише короткочасне видіння, бо «Наутилус» скоро занурився в глибини похмурих вод.

Дещо пізніше ми пройшли на відстані шести миль повз аравійські береги, повз Хадрамаут, уздовж хвилястого ланцюга прибережних гір, серед яких поволі руйнувалися часом розвалені храми.

П'ятого лютого ми знову ввійшли в Аденську затоку, через яку води Індійського океану вливаються в Червоне море.

Сьомого лютого ми увійшли в Бабель-Мандебську протоку, у «Ворота сліз». Ширина цієї протоки — двадцять миль, а довжина — лише п'ятдесят два кілометри, і «Наутилус», не збавляючи ходу, подолав цю дистанцією за якусь годину. Мені було прикро, що тут я не зміг навіть побачити берегів острова Перім, захопленого англійцями, які хотіли встановити панування Адена над морем.

«Наутилус» не міг би безпечно пливти на поверхні. Капітан Немо мудро вирішив пройти цю відстань під водою, адже води вузької протоки борознило чимало пароплавів, англійських і французьких, що курсують між Суецом і Бомбеєм, Калькуттою і Мельбурном, островом Бурбон і островом Святого Маврикія.

Нарешті опівдні ми увійшли у води Червоного моря.

Червоне море! Уславлена водойма біблійних часів! Зливи ніколи не проливаються над водами цього моря! Жодна повноводна ріка не поповнює його! Щорічно випаровування води на півтора метра знижує рівень його поверхні. Дивна затока! Якби ця водойма була замкнутою зусібіч, як озеро, то висохла б взагалі. У цьому сенсі Червоному морю поталанило ще менше, ніж Каспійському чи Мертвому морям, адже їх рівень понижувався лише доти, поки їх випаровування не врівноважилося водами, що в них вливаються.

Червоне море завдовжки дві тисячі шістсот кілометрів, а його середня ширина становить двісті сорок кілометрів. У часи Птоломеїв і римських імператорів воно було головною артерією світової торгівлі. Відкриття Суецького каналу що сполучатиме Червоне і Середземне моря, поверне його колишню значимість, яку вже частково поновлено за рахунок прокладення залізниці.

Причин, які спонукали капітана Немо увійти у цю затоку, я навіть не шукав. Я просто прийняв як подарунок можливість побувати у цих водах. Ми йшли середнім ходом, то тримаючись на поверхні, то занурюючись у глибини, щоб уникнути зустрічі з іншим судном. Я мав можливість спостерігати за цим цікавим морем і на поверхні і зсередини.

Восьмого лютого на світанку ми побачили місто руїн — Мокко. Здавало, що зруйновані споруди цього міста здатен повалити навіть звук гарматного пострілу. Серед руїн тут і там зеленіли фінікові пальми. Колись це місто було великим торговим центром: шість ринків, двадцять шість мечетей і чотирнадцять фортів, які оточували його трикілометровим кільцем.

«Наутилус» наблизився до африканських берегів, де часто-густо трапляються глибокі впадини. Там, у глибинах кристалічно чистих вод, ми крізь кришталеве скло

ілюмінаторів милувалися прекрасними кущистими колоніями яскраво-червоних коралів, підводними скелями, оброслими шикарним зеленим килимом водоростей — планктоном. Видовище просто незабутнє! Які мальовничі пейзажі — підводні рифи і острови вулканічного походження, що примикають до Лівійського узбережжя! Та найкрасивішою підводна флора і фауна були побіля східних берегів, до яких «Наутилус» наблизився дещо пізніше. То було біля берегів Тіхама. Величезна кількість зоофітів розпускались, мов квіти, не лише в морських глибинах, але й вивищувалися на десять сажнів над водою в дивовижному сплетінні. Ці, надводні, були більш живописними, але менш барвистими, ніж підводні, свіжість яких підтримувалася живильною вологою води.

Скільки незабутніх годин я провів коло ілюмінаторів у вітальні! Скільки нових зразків морської флори і фауни я побачив у світлі нашого прожектора, який, немов підводна електрична станція, освітлював усе довкола себе! Тут були грибоподібні корали, актинії аспідного кольору, тубіпориди — восьмипроменеві корали, схожі на флейти, яким, щоб зазвучати, здавалося, бракувало лише подуву Пана, незліченні губкові організми, характерні для тутешніх вод; мадрепорові корали — основні складові компоненти коралових рифів, що своєю пористою ніздрюватою масою забезпечують помешкання для багатющої фауни; насамкінець згадаю тисячі різновидів звичайної морської губки, яких я досі ніде не зустрічав.

Клас губок, перший з групи поліпів, отримав свою назву від звичайної губки, якою користується кожна людина у побуті. Рубка — це аж ніяк не рослина, як вважають деякі натуралісти, а найнижчий тип багатоклітинних тварин, що перебуває на нижчій стадії розвитку, ніж навіть корали. Належність губок до тваринного світу безсумнівна, тому я готовий сперечатися з древніми, які стверджували, що вони вважали губок межовими формами між тваринами і рослинами. Та, ніде правди діти, ще й досі натуралісти сперечаються на цю тему. Одні стверджують, що губки — це ціла колонія мікроскопічних організмів, а інші, як-от Мільн Едвардс, вважають, що кожна губка — окрема тварина. Як на мене, губки — це безхребетні тварини з вапняковим, кремнеземним або спонгіновим скелетом, що утворюють колонії.

Декілька тисяч видів губок водяться тільки в морях, існують також прісноводні губки, або бадяги. Найчастіше губки зустрічаються у Середземному морі, біля берегів Сирії та у Червоному морі. Найбільші і найтонші з них оцінюються у суму до ста п'ятдесяти франків за штуку — це золотиста сирійська губка, жорстка берберійська… Оскільки мені не поталанило вивчати цих зоофітів в околиці Леванту, від якого нас відмежовував Суецький перешийок, я змушений був вдовольнятися спогляданням їх у водах