Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

не хотів він думати про долю цього виродка зараз. Так усе заплуталося в його житті, що при самій думці про те, що цей клубок треба буде розплутати, йому ставало млосно. Він боровся. На межі сил, не думаючи про спокій і перепочинок, про власну безпеку та авторитет, ладен був переступити через будь-що й навіть через себе самого, аби таки перемогти в цій боротьбі. Але от якось — зранку це було чи серед ночі, не сказав би напевно — він зрозумів і жахнувся від того одкровення: уся та боротьба, проти кого б він її не вів, була всього лише боротьбою з самим собою. Страшна то боротьба, коли людина завдає ударів сама собі. Страшно стає, коли усвідомлюєш, яка безглузда і смішна то справа — завдавати собі ударів і бити у відповідь, доводячи себе до сказу, до божевілля, до запаморочення. Адже знаєш ти, хоча не хочеш собі в тому зізнатися, що не буде в цій битві переможця, будуть тільки біль і велике, як море, розчарування. Потім болітимуть кулаки і груди, голова й нирки, ніс і розбита щелепа.

Тепер, коли минуло вже чимало часу, Марк уперше запитав себе, навіщо він узяв ті матеріали з викривальною, убивчою інформацією, чому не оприлюднив їх. Може б, уже загинув, і не було б так боляче від усвідомлення своєї ницості й безпорадності, нічого б уже не було. Він утратив все: кохану, роботу, ідеали, віру в самого себе він також утратив, але десь глибоко в серці ще жила якась маленька людина, яка, певно, не мала й імені, а якщо й мала, то він того імені не знав, жила й казала йому: «Все буде добре, ти просто дещо зачекай». Ця маленька людина ніколи не покидала його напризволяще, вона була завжди, і її голос Марк не сплутав би ні з яким іншим голосом у цілім світі.

Коли опускаються руки й голова відмовляється думати, ти чуєш цей голос, і ота нитка, яка зв'язує тебе з життям, нить твого єства, твого «Я», твоєї людськості, витримує, і не рветься, і не дає тобі впасти додолу, аби тебе розчавило, як гидкого слимака, невблаганне й нетерпиме до твоєї слабкості життя. Життя, що, як кажуть, ніколи не стає перепочити і не звикло дивитися під ноги, аби помітити маленького й не здатного ні на що слимака, який лежить долі, не чекає милості та не кличе на допомогу. Маленька людина тримала його своїми цупкими сильними ручками і, певно вмикаючи свій крихітний ліхтарик, освітлювала його зсередини, аби він бачив, ким є насправді, і не боявся темряви, одчаю й невідомості. Та маленька людина народилася давно, він навіть не пам'ятав коли, але Марк добре запам'ятав, коли він уперше почув, як маленька людина сказала йому про те, про що він дуже хотів від когось почути.

Тоді, уночі, коли Марк лежав на великому ліжку, відкинувши ковдру і закривши обличчя подушкою, в його серці пролунали слова: «Ти обраний, ти можеш усе, ти прийшов у цей світ недаремно». І ще той голос сказав — і це було важливіше за все, що Марку доводилося чути за все своє життя, так от, він сказав: «Твоє життя має сенс». Саме так: «Твоє життя має сенс». Цієї миті задзвонив телефон. Марк довго не відповідав. Він перебирав у пам'яті імена знайомих і малознайомих людей, імена колишніх коханок і просто подруг, імена роботодавців і колег, імена ворогів і недоброзичливців. Ніхто з них не міг зараз цікавитись Марком. Він припускав, що хтось міг просто помилитися номером. Утім, телефон вібрував на столі досить довго, щоб можна було подумати, ніби це хтось помилився номером або просто Марка вирішили розіграти чи поцікавитися, як у нього справи.

— Алло, це Марк Лютий, слухаю.

— Марк Лютый? Это медсестра из больницы, где лежит ваша мама. Помните, Марк, вы дали мне свою визитку и просили позвонить в случае чего?

— Так, так, я пам'ятаю, — Марку одразу перехопило дихання й занило десь біля серця, долоні стали геть мокрими, і перед очима попливли білі-білі кола.

— Марк, вы, главное, не волнуйтесь. У вас все в порядке с сердцем и давлением? А? Вы не гипертоник?

— Ні, я не гіпертонік. — Марк зрозумів, що зараз йому мають сказати щось страшне, те, що він боявся почути, те, що він чути відмовлявся. Марк стиснув телефон і враз відчув, як важко й лунко б'ється в грудях серце.

— Марк, вы готовы услышать плохие новости? Скажите, вы готовы услышать то, что я собираюсь вам сказать?

— Так, я готовий. Не тягніть, кажіть уже. — Марк пішов до кімнати й повільно опустився на підлогу. Губи пересохли, і горло стиснуло так, ніби хтось узяв його великою холодною рукою. У голові роїлися якісь незрозумілі й непотрібні думки, вони змінювали одна одну, але Марк не зосереджував своєї уваги на жодній з них, він увесь напружився й заплющив очі. Ще з дитинства Марк звик отак ховатися від усього поганого і злого: просто заплющував очі й чекав, поки все мине.

— Ваша мама умирает. Единственное, что может ее спасти, — срочная пересадка сердца. Это стоит достаточно дорого, но если вы сможете заплатить…

— Я зможу. — Марк миттєво оцінив ситуацію, опанував себе і, геть відкинувши тривогу, трем і погані думки, намагався прорахувати всі можливі варіанти вирішення цієї проблеми. Він знав головне: мама жива, вона зараз лежить там, у лікарні, очевидно, її повезли в реанімацію, і чекає на його допомогу. У неї залишилося зовсім мало часу, ні, не так, часу майже зовсім не залишилось. І, якщо він, Марк, зараз не придумає, як її врятувати, вона помре. А з нею помре і його минуле, і його тепло, і його ніжність, і його дитинство.

— Сможете? Вам нужно прийти в больницу. Завтра придете?

— Так, я прийду завтра.

— Если вам удастся за те семь дней, что остались до конца месяца, найти нужную сумму, вы сможете спасти маму. Слышите меня, Марк?

— Так, я чую. Я чую, — Марк підвівся і твердо стояв на ногах. Серце билося рівно й без збоїв, у голові враз усе прояснилося, і зник кудись страх. Марк знав: якщо він боятиметься, якщо він утратить бодай хвилину, якщо він здасться і скаже, що нічого не можна вдіяти, мама помре. — Скажіть, вона зараз у реанімації?

— Да, Марк, она в реанимации. Ей плохо, но состояние стабильное, хотя и очень тяжелое. В любом случае вам нужно поговорить с врачом, он все знает.

— Дякую вам. —