Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

р. —Д.Я.) звернувся до Австро-Угорщини й Німеччини з проханням подати оружну поміч проти наступу більшовицьких сил на Україну».

Відповісти відмовою, як можна здогадатися, ті не змогли: «зложене з української сторони прохання про збройну допомогу буде прийнято союзниками. Австро-угорські військові сили <…> будуть повернуті назад <…>, як тільки правительство Ради заявить про се своє бажання». Саме так записано в «Протоколі переговорів між представниками Центральної Ради і представниками німецького та австрійського урядів, прийнятому в цісарському і королівському міністерстві» нібито 18 лютого.[366]

Упадає в очі, що навіть у поважному академічному збірнику цей документ подано з посиланням на спомини Д. Дорошенка. Це по-перше. По-друге, як це випливає із заголовка, урядовці Австро-Угорщини та Німеччини трактували О. Севрюка (а саме його підпис стоїть під «Протоколом») як представника організації УЦР із незрозумілим статусом, а не як представника «держави» УНР. По-третє, про запрошення німецьких військ у зверненні не йдеться – мова, як бачимо, йде виключно про австро-угорські підрозділи. По-четверте, дослідники розходяться в питанні про дату такого звернення і відповіді на нього. Так, В. Коваль вказує на 2 (15) лютого як на дату, коли звернення М. Любинського як голови делегації отримали урядовці у Відні й Берліні, і наступний день, коли його було оприлюднено в німецькій пресі[367]. Нарешті, в тексті, наведеному Д. Дорошенком і передрукованому в збірці документів УЦР, не вказано, коли саме з’явилося історичне прохання до союзників. Якщо вважати дату, наведену В. Ковалем, правильною, то виникають інші непорозуміння: так, у протоколі засідання так званої РНМ УНР від 8 лютого наводяться слова зі звіту військового «міністра» Жуковського, який доповів про свою зустріч із якимось німецьким генералом на залізничній станції Маневичі, між Ковелем та Сарнами.

За словами Жуковського, «генерал доложив, що справа допомоги німецьким (підкреслення наше. – Д. Я.) військом Україні в боротьбі з більшовиками проводиться в тісному контакті з українською мирною делегацією в Бресті. <…> Наступленіє німців, – вів далі Жуковський, – іде по лінії Дубно – Олика – Рафаловка – Чорторийськ – Костюхівка – Лунінець», він «пропонував генералу вести наступленіє далі по лінії «Гомель – Брянськ – Куп’янськ – Дебальцеве <…> і генерал згоджувався з таким планом»[368]. Інакше кажучи, за тиждень до «звернення» Любинського по допомогу УНР український міністр пропонував німцям увійти на територію іншої держави, а саме – ще офіційно не скасованої Російської республіки! Хай там як, достеменно встановленим фактом є те, що 5 лютого, за три дні до (!) підписання мирової угоди в Бресті, німецькі війська під командуванням генерала А. Лізінгена почали просуватися в напрямку на Київ коліями Луцьк – Бердичів та Сарни – Коростень, а також уздовж траси Луцьк – Житомир.[369]

Появу німецьких та австрійських військ[370] треба було якось пояснити – на це наважився тогочасний міністр внутрішніх справ УНР П. Христюк. Його пояснення звучало так: «на Україну вступили українські військові частини, організовані з полонених українців німецькі та австро-угорські війська, у т. ч. австрійські стрільці – галичани, для відновлення здобутків української революції та захисту незалежної України (підкреслення наше. – Д. Я.). <…> Всі, хто буде агітувати проти, вважатимуться державними злочинцями і будуть притягатися до суду». Так звані «українські військові частини», про які просторікував п. Христюк, – це дивізія чотириполкового складу з полонених військовослужбовців російської армії, нашвидкуруч збита за угодою між урядами Німеччини та України.[371]

На тлі мирної ходи німецьких та австро-угорських військ інші ухвали Радою міністрів від 8 лютого видаються рішеннями зрілих державців. Перше – розігнати фронтові та гарнізонні ради солдатських депутатів (офіційно це називалося «виробити всі міри, щоб ввести в законні межі діяльність рад», що само по собі звучить дико, бо жодних «меж», а тим більше «законних», в їхній діяльності не існувало від перших днів існування). Рішення друге – «установити порядок і умови, при яких германське військо має право реквізувати і ін., щоб такі вчинки війська не викликали у населення обурення»[372] (підкреслення наше. – Д. Я.).

9 лютого п’ятеро «міністрів» уряду УНР дізналися: «наступлення німців йде по завданню мирної делегації» (підкреслення наше. – Д. Я.), а «М. Любинський склав відозву до німецького народу». На цій підставі можна виснувати, що згадану заяву написано принаймні до 9 лютого, дня, коли «уряд» ухвалив підготувати свою відозву до народу[373], яка мала би запевнити українців, що «німці тільки допомагають нам військом без всяких обов’язків, заміняють українську армію». На таку пропозицію М. Порш – на цьому слід наголосити окремо – прямо заявив: «допомога більшовикам з Московщини вимагала від уряду (тобто від РНМ УНР. – Д. Я.), щоб він звернувся теж за допомогою до дружньої держави». Яку допомогу «більшовикам з Московщини» мав на увазі член УСДРП, залишається загадкою. Але наступний за Поршем промовець (його прізвища в протоколі нема, але зі списку присутніх на засіданні можна зрозуміти, що це був або М. Ткаченко, або Є. Сакович, або Г. Сидоренко) виказав чи не найбільшу державну таємницю: «ми прохали на Україну не німців, а галичан»[374], тобто австрійську армію!

9 березня це підтвердив інший «міністр» та активний учасник «Берестейської зради М. Левитський. Він щиро пояснив колегам, «як працювала мирна делегація в справі викликання на Україну австрійського війська»: «по згоді з урядом і членом делегації Севрюком (!!! —Д.Я.) військо повинно було бути по складу своєму українським. Але через те, що в склад його, як видно, увійшли поляки, мадяри та ін.»[375], справа загальмувалась. Це, очевидно, стало повною несподіванкою для міністрів УНР. Вони й передбачити не могли, що у збройних силах мультинаціональної імперії могли бути не тільки «українці»! А їх в єдиній українській військовій формації в складі австро-угорської армії – курені УСС – станом на 1 березня 1918 р. було, за різними джерелами, чи то 500, чи то 3000 осіб. Мабуть, саме такої кількості вояків мало би вистачити, щоб установити контроль над територією завбільшки 600 тис. км2, на якій мешкало понад 30 млн людей, зокрема й 2 млн. озброєних чоловіків, які щойно втекли з фронту. Оцінюючи цю ситуацію, сучасні австрійські дослідники констатують, що, по-перше, Україна фактично перетворилася на німецько-австро-угорський кондомініум, або, за висловом австро-угорського представника у Києві, д-ра графа Яноша Форґача, «збільшеною і складнішою копією Шлезвіґа-Гольдштайна»[376]. По-друге, «у порівнянні із самою Австро-Угорщиною, підконтрольна їй територія виявилася величезною, позаяк вона приблизно дорівнювала території старої Австрійської імперії без Галичини. Втім, – пише Форґач, – досягнутий військовим шляхом