Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

успіх, який, зрештою, вилився в окупацію, не був підкріплений жодною політичною концепцією. Так само не мали чіткого стратегічного плану й німці. Також жодна із сторін навіть приблизно не спромоглася спрогнозувати розвиток ситуації хоча б на кілька місяців вперед».[377]

Хто закликав окупантів?

Їх було троє…

Голубович, Всеволод (1885—1939 рр.), за походженням – син сільського священика з Подільської губернії. У 1915 р. – випускник Київського політехнічного інституту, інженер шляхів сполучення. З 1903 р. – член РУП, з 1912 р. – член УПСР. Один із лідерів одеської української громади. З липня 1917 р. – генеральний секретар шляхів, з листопада – генеральний секретар торгу й промисловості, з січня 1918 р. – голова Ради народних міністрів УНР 29 квітня був заарештований німцями і до 16 грудня 1918 р. перебував у Лук’янівській в’язниці. Засуджений у 1931 р. у справі так званого Українського національного центру, помер у тюрмі.

Любинський, Микола (1891—1938 рр.), за походженням – син сільського священика Подільської губернії. У 1916 р. – випускник філологічного факультету Університету Св. Володимира. У липні-серпні 1917 р. – лідер так званої Національно-революційної партії – фракції УПСР, член УЦР та МР. У 1920-х роках – співробітник ВУАН. Репресований 1931 р. у справі Українського національного центру, розстріляний.

Севрюк, Олександр (1893—1941 рр.), випускник Петроградського технологічного інституту, член української студентської громади в Петербурзі. У 1917 р. – член УЦР, МР, ЦК УПСР. У лютому-березні 1918 р. – посол УНР у Німеччині. З 1920 р. – на еміграції. Загинув у Німеччині у залізничній катастрофі.

На підставі відомих на сьогодні свідчень ми можемо цілком упевнено стверджувати: саме О. Севрюк у Відні домовлявся про окупацію УНР з австрійцями. В той сам час інший член тієї самої делегації, М. Любинський, у Берліні домовлявся про окупацію республіки з німцями.

Правда про ці переговори випливла на засіданні РНМ 9 березня 1918 р., і від того дня українські науковці воліють її уникати. Ось витяги з діалогу голови «уряду» В. Голубовича та О. Севрюка:

Голубович: «просить Севрюка відповісти на поставлені ним ще раніше запитання: чи австрійське військо було запрошено мирною делегацією (отже, саме Севрюком, а не так званим «урядом». – Д. Я.) і чи була для цього зроблена якась письменна пропозиція і також згода з боку Австрії».

Севрюк: «мирною делегацією було запрошено австрійське військо, і <…> є навіть постанова, на основі якої австрійське військо за згодою українського уряду буде виведено з території України, і що це і є, власне кажучи, письменний договір». І далі: «германці хотіли спочатку зайняти тільки північну частину України, боячись оголити свій тил, але після виступу Австрії (підкреслення наше. – Д. Я.) позиція їх змінилась». Зміна позиції на практиці означала вихід німецької армії і на території по лівому березі Дніпра – «аж до Куп’янська», – і «все це є занотованим в протоколах».

Голубович: «чи мається у Вас копія Віденського протоколу?», «де зараз знаходиться договір?».

Севрюк: «В Берліні».

Далі учасники засідання приступили до обговорення «доконче потрібного» введення кайзерівської армії до Донецького басейну, пропозиції щодо «вироблення форми, на якій змогло би лишитись німецьке військо після очищення (підкреслення наше. – Д. Я.) української території від большевиків».[378]

Згідно з сучасними «науковими» поглядами, саме це, нарешті, «врятувало тоді від загибелі Українську державу».

Окупація і крах УНР – 1

5 лютого німецькі війська вирушили на схід: чи не найбільше дивувала вояків відсутність будь-якого опору з боку вчорашнього ворога, а також місцевого населення – чи то міського, чи то сільського. Очевидець цієї «ходи переможців» занотовував у щоденнику:

Березень 1918 р.:

«Більшість чекає німців якрятівників<…>».

«<…>Змучені люди тут із жахом бачать, що вони чекають німців без того обурення, як думали раніше, навіть як людей, які дадуть можливість передихнути».

«Про те, що німці і гайдамаки тут (у Полтаві. – Д. Я.), баби, що повертаються з базару або туди йшли, повідомляли з радістю. Обиватель і місто прийняли пришестя німців з полегшенням і чекають, очевидно, від них порядку, спокою. Німці справляють велике враження своєю організованістю, високою дисципліною. Гайдамаків мало, і військо це підозріле».

«Німці тримають себе коректно, але як пани. Враження від української влади знову, як і колись, – безсилля і бездарність. Влади немає, і не відчувається вона ні в чому. Обиватель вважає, що справжніми хазяями становища є німці, що здійснюється справжня окупація і що ми потрапили в цілковиту неволю».

«Але зараз розрахунок обивателя на німця. У ньому він відчуває силу і справжнього пана. Українці грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну німців-поневолювачів… Очевидно, все ж навала німців не дарма, і доведеться сильно за це заплатити».[379]

Генерал-фельдмаршал Едуард Фрайхер фон Бьом-Ермоллі.

Платити довелося трохи згодом, причому обом сторонам. Тимчасом перед початком наступу німецькі вояки отримали такі настанови: «Поновлення військових операцій спрямовано не проти російського народу, а проти більшовиків, які є ворогами всякого державного порядку, стоять на заваді миру і які оголосили Україні, що підписала мир, громадянську війну». Воякам пояснили, що вони вступили на територію УНР не як окупанти, а як союзники, мета яких – повернути до влади її уряд. Усі офіцери мали тісно співпрацювати з українськими органами. Реквізиції та конфіскації були заборонені. Офіційна настанова орієнтувала особовий склад на гуманне поводження з цивільним населенням. Більшовиків це не стосувалося – з ними «були безжалісними».[380]

А проте східну експедицію вище керівництво Німеччини та Австро-Угорщини розглядало радше як торговельно-економічну, а не військово-політичну операцію. Наприкінці березня цісар Карл «власноручно написав листа» своєму фельдмаршалові Едуардові Бьом-Ермоллі із закликом збільшити відправку продовольства, оскільки «подальше ведення війни є під питанням». Імператор наголосив: найголовнішим завданням військ в Україні є «заготівля, придбання та відправка продовольства». Цісар зажадав «реквізиції проводити рішуче, а за певних обставин і силою». Командувач негайно віддав відповідний наказ, указавши військам на те, що ніякі обставини не можуть перешкодити відправленню продовольчих запасів. Якби українська влада спробувала стати на перешкоді, – наказував він, – вивіз однаково треба продовжувати. Для закупівлі продуктів військовому командуванню було надано 100 млн крон, окупаційні зони були поділені на закупівельні райони, а їхнім управителям дано рознарядку на поставку харчів.

Центральні держави від початку окупації планували проведення заготівель без застосування збройної сили: «до справи мали бути залучені торгові компанії», які й мали вивозити все набуте. «Представники і закупники від монополій роєм кинулися закупляти та відправляти. У відповідь Україні було обіцяно сільськогосподарські машини й інвентар, текстиль та вироби зі шкіри, а