Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

й спустошені любов'ю, вони тихо влягалися на те саме місце, де щойно кохалися Петро з Калиною, й міцно поснули.

А надворі розвиднялося, й заблеяли вівці в кошарах, заревіли голодні корови в стайнях, вже почулося молоде гейкання пастухів, — тоді схопився з нар Данило, вийшов з гуртожитку й поквапився до колиби, щоб перейняти ватага перед тим, як він подасться в полонину, бо іншої нагоди дослухати історію Петра й Калини не трапиться вже ніколи. Рвучко відчинив двері колиби й запитав спузаря, який роздмухував вогонь, де вуйко Дмитро, що його не видно.

«А подався на Прелуки додому, — відказав спузар. — Аж завтра вернеться».

Данило вийшов з колиби й дивився, як перекочуються, віддаляючись від стоїща, турми овець. Галайкання стихло, никло блеяния, й хлопець, повагавшись хвилину, подався слідом за пастухами.

У цей самий час, у вранішніх потемках при місяці, що закочувався за Маґуру, спускався ватаг Мочерняк у вияр, звідки потягнулася доріжка на Прелуки, й на мить зупинився біля запущеної колиби, схожої на купу хмизу, — тієї самої, в якій півстоліття тому знайшов нявку Калину, що боролася тут з голодною смертю.

Насправді колиби вже не було: дах із смерекових жердин заламався, чатинна покрівля поросла лопухами й падиволосом, чорною дірою зяяла дверна пройма, проте ватаг таки заглянув досередини, й потягло на нього тлінним грибковим духом; пріча, на якій колись лежала приречена на смерть нявка Калина, взялася повстю моху, й по ньому повзали ропухи й саламандри; Мочерняк, гидливо чмихнувши, відхилився, та все ж стояв непорушно, дослухаючись, як тліє в душі далекий спогад про таємничу красуню, яка заблукала в Прелуцький бір, а Дмитрик подав їй руку, вивів на волю і врятував.

Й за це отримав неоціненну нагороду: на три роки старша від дванадцятирічного хлопчиська, Калина дозволяла йому стояти поруч, коли доїла овець, відносити повні дійниці до колиби, подавати порожні й крадькома дивитися на неї…

Та нагорода межувала однак із гірким смутком, бо я щодня, щомісяця все більше переконувався, що ця чарівна бісиця не для мене розквітає, й колись настане мент — прийде з гір легінь-красень, забере її з полонини, й зникнуть вони з моїх очей назавше — недарма не раз, забувши про мою присутність, Калина замріяно вдивлялася на захід, ніби милого виглядала, або ж розповідала мені про Срібну землю, мов про рай земний…

Ватаг зрушився з місця й поквапився стежкою на Прелуки, втямивши враз, що старому чоловікові негоже, а то й соромотно поринати в дитячо-юнацькі спогади, коли вже й онуки поженилися й вибудували чепурні хижі на явірницьких царинах, а його ґражда, не гірша за Пилипову, пишається на прелуцькій оболоні над Черемошем, і ще парубком перейняв він неньову ґерлиґу, коли той переставився. Й ґазди Пилипа теж не стало — тож ватагував Мочерняк на Веснярці сорок літ, витримавши артільну неволю за совєтів, а за України сам ґаздою став на полонині…

І що ти ще хотів почути від мене, парубче Даниле, я таки вирахував тебе, явірницький Шумею… Що ж, мені не жаль: якщо дочекаєшся мене на стоїщі, то я завтра розповім тобі те, чого ти не знаєш… А втім, чи варто повертати порослі мохом забуття минулі дні? Та ба — вони не питають, самі повертаються…

На Веснярці — немовби зірка впала з неба й залишилася серед нас, щоб світити, зігрівати й милувати око: такою стала для мене дівчина Калина із Срібної землі… Від її вроди, веселого усміху й не чуваних у наших горах пісень, які вона виспівувала, коли доїла овець, — «бо я така файна, ой-ягой, бо я така файна, як тая зірниця!» — я, а також мій неньо ставали добрішими й завзятішими до роботи. Я ж намагався водно привертати до себе увагу Калини, щоб вона хоч зрідка позирала на мене, зігрівала поглядом, усміхалася, а дівчина й не жаліла для мене того щастя, та, незважаючи на те, що вона щедро вділяла мені уваги й дозволяла знаходитись весь час при ній, іноді замість веселощів туск прокрадався до мого серця: мене сушила тривога, коли я запримічував, як день відо дня моя нявка стає зрілішою, наливається молодою кров'ю й розквітає, немов пуп'янок ружі, який ще вчора ховався в зеленому кожушку, а нині розірвав ту неволю й відважно глянув на світ багряною голівкою — завтра ж той пуп'янок закучерявиться, розкриється, повіє від нього медовим запахом і замане, замане… А я далі залишуся зелепужним недоростком, і здавалося, що буду таким завжди, й ніхто ніколи не дозволить мені прилетіти на волання розквітлої краси…

Дізнався я від неня — Калина йому розповіла, як вона, колочавська селяночка, що мала дар Божий до танців і співів, покинула рідний дім і прилучилася до артистичної групи «Летюча естрада», котра, за Волошина, гастролювала по селах і до Колочави якось завітала; її прийняли танцюристкою й співачкою, і заміни їй не було, й бурею оплесків завжди супроводжували її глядачі.

У день засідання Сейму Карпатської України, який проголосив незалежність Срібної землі, ансамбль прибув до Хуста, й Калина співала в хорі: гімн «Ще не вмерла Україна» звучав під гуркіт мадярських гармат, що долинав із Чинадієва… Після цього величного свята підійшла під Хуст багатотисячна орда — покинув Сейм столицю, гинули січовики в нерівній битві на Красному полі, й розпорошилась «Летюча естрада».

Калина залишилася сама в зайнятому мадярами місті, заховалася в пивниці розбитого склепу й перечікувала, поки вщухне стрілянина… Сподівалася, що знайде її тут хорунжий Петро, який після урочистостей, спираючись на топірець, вийшов на сцену, обняв Калину й пообіцяв, що розшукає її, навіть якби світ перевернувся, а сам пішов на Красне поле й пропав… Коли бої стихли, Калина вийшла з підвалу, бічними вуличками та закамарками вибралася з міста й Нересницькою долиною дійшла до Тиси, перебрела ріку й далі йшла навмання бором боса й голодна, в розпачі сподіваючись вийти з лісів хоча б у якесь село, й натрапила нарешті на занедбану колибу, зайшла до неї, впала на протрухле сіно й чекала смерті…

Перелітували ми спокійно, а на початку вересня вибухла Друга світова війна, Польща розпалася, совєти в глибину Карпат поки що не сміли заходити, й Веснярка опинилася на вольній волі. Худоба зійшла на доли, а ми з неньом, Калиною й спузарем Іваном запаслися харчами, обклали загатою колибу й залишилися зимувати на полонині.

Й тієї зими сталося те, чого я боявся й підсвідомо очікував у тривозі. Калина геть перемінилася — затужила за коханим і тричі на