Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

Він засміявся. І дика ж думка! Та й хто повірив би, якби він навіть зізнався? Не лишилося ж ані знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його речі, які лежали внизу. Люди просто сказали б, що він з’їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму… А проте обов’язок велить зізнатися, покаятись, віддати себе на людський осуд, на людську ганьбу… Є Бог, і він вимагає, щоб людина висповідалась у гріхах своїх перед землею і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається в своєму злочині… Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Голворда здавалася йому тепер дрібничкою. Він думав про Гетті Мертон. Ні, цей портрет, дзеркало його душі — він бреше! Марнославність? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так йому здавалося. Але — хто може сказати?..

Ні! Нічого іншого там не було. Він пощадив Гетті лише з марнослав’я. З лицемірства надів маску доброчестя. Заради цікавості спробував ускромнити себе. Тепер він ясно це все побачив.

А те вбивство — невже воно буде переслідувати його ціле життя? Невже тягар минулого довіку гнітитиме йому душу? Чи, може, й справді він мусить зізнатись? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився лише один доказ, та й той непевний — портрет. Ну, то він його знищить.

І навіщо ж було так довго його зберігати? Колись він втішено спостерігав, як образ на полотні змінюється і старіє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати ночами. А буваючи десь поза містом, він усе тремтить зі страху, щоб за його відсутності чужі очі не підгледіли його таємниці. Думка про портрет отруїла йому не одну хвилину радощів і навіть захмарювала смутком його пристрасті. Портрет цей був наче його сумлінням. Так, сумлінням…

Ну, то він його знищить!

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким він убив Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, і на ньому не лишилось ані цяточки — ніж став яскравий і аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — тож нехай він уб’є і його витвір, і все, що з ним пов’язане! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, Доріан Ґрей стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті і, позбавившись його зловісних пересторог, він знову віднайде спокій.

Доріан схопив ножа і прошив ним портрет.

Почувся голосний скрик і глухий тріск. Крик передсмертної муки був такий моторошний, що вся розбуджена челядь сполошено повибігала зі своїх кімнат.

Двоє джентльменів, що саме переходили майдан, зупинились і обвели поглядом горішні вікна великої кам’яниці. Пройшовши трохи далі, вони зустріли полісмена і привели його до того будинку. Полісмен кілька разів подзвонив, але ніхто не виходив. У всьому будинку було темно, крім одного вікна вгорі. Трохи почекавши, полісмен відійшов від дверей і став стежити з сусіднього портика.

— Чий це будинок, констеблю? — спитав старший за віком джентльмен.

— Містера Доріана Ґрея, сер, — відповів полісмен.

Відходячи, джентльмени перезирнулися між собою і зневажливо осміхнулись. Один з них був дядьком сера Генрі Ештона.

А в будинку, на тій половині, де мешкала челядь, стривожено шепотілися напіводягнені люди. Стара місіс Ліф плакала, заламуючи руки. Френсіс був блідий як смерть.

Десь за чверть години він покликав кучера та одного з лакеїв, і вони усі втрьох почали скрадатися нагору. Там на їхній стукіт ніхто не озивався. Вони почали голосно гукати. Але всередині панувала тиша. Врешті після марних спроб висадити двері вони вибралися на дах, а звідти спустилися на балкон. Вікна піддалися легко — видно, засувки були старі.

Увійшовши до кімнати, вони побачили на стіні дивовижний портрет їхнього господаря — достоту такого, яким вони востаннє його бачили, в усьому блиску чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь поморщений, зів’ялий, аж погляд вернуло. І лише за перснями у нього на пальцях челядники впізнали, хто це.

Післямова

Оскар Вайлд у тіні та світлі парадоксів

«Бути природним — це тільки поза», — любив повторювати Оскар Вайлд. Однак якщо суспільство просякло лицемірством, то зрозуміло, що саме воно стало нормою, а щирість, природність видаються дивацтвом і позою. Сам Вайлд, незважаючи на цілковиту чесність із собою, був неприродний у житті, і в цьому полягала його поза. Ще в юності Оскар мріяв зробити з себе щось на кшталт мистецького витвору, бо в такій позі йому бачилася позірна «естетизація життя».

Народився Оскар Вайлд у Дубліні (Ірландія) 16 жовтня 1854 року (декотрі англомовні джерела подають іншу дату — 1856 рік) у національно свідомій родині: мати його, поетка й публіцистка, власниця літературного салону, відверто закликала до боротьби за визволення батьківщини від британського панування, а батько, лікар-окуліст, був ще й дослідником ірландських етнографічних та архітектурних пам'яток. Хлопець змалку вирізнявся непересічною пам'яттю, любов'ю до книжок і замилуванням до гарних речей, що оточують побут людини.

Навчався Оскар Вайлд у дублінському Трініті-коледжі та в Мадлен-коледжі престижного Оксфордського університету. Опанувавши латинську й грецьку мови, він захопився античністю (завдяки двом юнацьким подорожам до Греції та Риму) і навіть отримав премію за вірш «Равенна». В університеті Оскар перейнявся поглядами свого викладача — письменника й мислителя Джона Раскіна, котрий із запалом біблійного пророка обстоював правду й етичну чистоту мистецтва. Але невдовзі мистецька думка Вайлда зверне в інший бік, бо «як на нас, — скаже він, — закони мистецтва не збігаються із законами моралі».

Закінчивши Мадлен-коледж (1878), Оскар Вайлд жваво заходився охудожнювати свою зовнішність. Це було і продовженням університетської ексцентричності, і засобом самореклами («Найбільша праця уяви для митця — створити спершу самого себе, а тоді вже свою публіку», — стверджував він). Оксамитовий піджак, бриджі, вільна сорочка з відкладним комірцем, незвичайної барви краватка, пов'язана бантом, часто лілея в руках, довге волосся, чисто поголене обличчя — таким бачимо його на портреті. На устах у юнака іронічний усміх — де ж пак! — філістери набираються нахабства теревенити про речі, на яких анітрохи не розуміються. До того ж він вирізнявся ще й високим зростом, широкими плечима та кремезною статурою — бувши з вигляду не так естет, як атлет, — і це теж привертало неабияку увагу (ицо й слід було довести). Та ще й увагу,