Читати книгу - "Анна Київська"

class="p1">— Це вона повинна мати сором! Хіба не вона вийшла вдруге заміж невдовзі після смерті мого батька, короля?

— Королева була ще молода, їй потрібен був покровитель.

— Їй потрібен був покровитель!.. Хіба в неї не було мого дядька, графа Фландрійського, регента королівства?

Капелан короля Філіппа, що прийшов провідати середульшого сина королеви Анни, підніс руки до неба.

— Дитино моя, граф Валуа добре ставиться до вас, до ваших братів, до вашої матері. Хіба він не входить до королівської ради?

— А хіба його не відлучили від церкви за те, що він оженився на моїй матері?

— Та воно так… але…

— Моя мати порушила подружню вірність!

Капелан аж стрепенувся й дуже суворо сказав:

— Я думаю, Роберте, ви самі не усвідомлюєте того, що кажете. Безперечно, у вас гарячка, ви марите. Відпочивайте, це не тема розмови для дитини.

— Я вже не дитина, мені скоро дванадцять років. Я дорослий.

— Хто тут дорослий? Ти, сину?

Обличчя у хворого хлопчика враз засяяло, потім погасло. Він, не промовивши ні слова, відвернувся до стіни.

Анна зітхнула. Із трьох своїх синів цього вона любила найдужче, бо він був найбільше схожий на неї: ті самі очі, ті самі високі вилиці, те саме руде волосся, та сама вдача, що так швидко змінювалася, — то весела, то сумна, то грайлива, то вразлива, то щира. Тільки він розумів мову Русі й легко говорив нею. Роберт ще не мав і шести років, коли мати читала йому кожну статтю «Руської правди», яку почав видавати її батько Ярослав, ставши великим князем Київським. Анна захоплено слухала, коли хлопчик перелічував, на які відшкодування мають право жертви і яку ціну треба заплатити за те чи те порушення закону. Для неї це була нагода перевірити знання сина й водночас послухати київську мову. Та відколи Роберт розлучився з матір’ю й приєднався до Філіппа, щоб дістати таке саме виховання, його поведінка змінилася. Коли Анна приходила на уроки вчителя Ангеррана й запитувала Роберта київською мовою про його справи, син удавав, ніби не розуміє її, і не відповідав їй.

Що ж до Філіппа, то цей не приховував переможної посмішки. Незважаючи на старання Анни й Рауля де Крепі, юний король ніяк не міг пробачити матері це друге її одруження. Анна гадала, що згодом Філіпп усе зрозуміє і зрештою подружиться з Раулем. Хлопчик терпів присутність графа Валуа при дворі тільки тоді, коли цього настійливо просив у нього регент Бодуен: побоювався, щоб граф не впливав на королеву-матір і не вступив у союз із ворогами королівства.

Анна тяжко переживала все це й відчувала страшенну втому. Вона знов завагітніла, і це тільки посилило її втому й ворожість синів.

Анна сиділа в залі санліського замку біля високого ліжка, на якому лежав Роберт; це ліжко стояло за важкими завісами, що захищали його від сторонніх очей і приглушували людський сміх та голоси. Вона дивилася на сина й молилась. У нього вже багато днів не спадала гарячка, приписані ліки не допомагали. Дізнавшись, що хрещеник нездужає, Матільда негайно послала до нього свого лікаря Жана Міра. Той, обстеживши хлопчика, заявив:

— У цієї дитини хворе не тільки тіло, а й душа. Лишається тільки молитися Богові, аби він послав йому здоров’я.

Молитися Богові? Анна робила це ось уже багато днів. Після однієї ночі — всі вже гадали, що вона буде останньою для Роберта — Анна в супроводі єдиного зброєносця виїхала вдосвіта із замку. Незважаючи на свою вагітність, вона чвалом мчала аж до загубленої в лісі галявини. Посеред цієї галявини стояла хижка одного самітника, що добре знався на зіллях; його називали святим.

— Отче, в мене помирає син, дай мені якихось ліків.

— Ти давала йому своїх ліків, проказуючи не зовсім християнські слова?

— Давала, але вони анітрохи йому не допомогли.

— Бо слова, які ти проказувала, йшли від диявола, а не від Господа Бога.

— Вони йшли від богів мого краю… Допоможи мені, отче!

Самітник довго мовчав, утупившись очима в небо. Уклякши на мокрій траві, Анна молилася. Перегодя самітник опустив очі й співчутливо подивився на неї.

— Іди звідси, дочко моя, я не можу нічого зробити ні для тебе, ні для твого сина. Покладись на Бога й молися Пресвятій діві Марії. Іди…

— Отче, благаю вас, невже у вас немає ніяких ліків?

— На жаль, немає. Я вичерпав усі свої знання, тобі лишається тільки покластись на Бога. А тепер іди від мене… Я молитимуся за тебе, сердешна мати, і за твою дитину.

Пригнічена, враз відчувши, як усе її тіло скувала втома, Анна вирушила додому. Її ослаблі руки вже не стримували коня. Знесилена, вона їхала, нахилившись чолом до самої кінської гриви. Занепокоєний зброєносець зупинив її:

— Королево, нам не можна їхати так далі. Ви не бажаєте трохи перепочити?

Анна, не підводячись, похитала головою. Хлопець прив’язав до оброті її коня довгу вірьовку й рушив далі. Він раз у раз озирався, побоюючись, що вона сповзе із сідла. Зброєносець проклинав себе за те, що послухався королеви й поїхав з нею без охорони, сподіваючись на милість розбійників. Нашорошивши вуха, він прислухався до кожного лісового звуку. Якщо королеву спіткає нещастя, ґраф Валуа вб’є його. Попри холод він обливався потом, приголомшений усвідомленням своєї відповідальності й лиховісною лісовою тишею. Він так боявся, що йому вже здавалося, ніби під деревами ковзають і ховаються за стовбурами якісь тіні. Зброєносець вихопив шпагу. Далі все сталося блискавично.

Зненацька їх оточив загін вершників у лахмітті, озброєних рогатинами й кийками. Зібравши всю свою відвагу, зброєносець став між ними й королевою. Але пущена щосили рогатина проткнула йому горло. Хлопець упав, забризкавши кров’ю королеву. Анна, що під час цього короткого нападу й не ворухнулася, підвела голову. Побачивши в себе на одязі й руках кров, вона отямилася й гордо подивилась на розбійників. Їх було п’ятеро. Один з них, що скидався на ватажка, під’їхав до неї. Анна одразу ж відчула до нього страшенну огиду: він був у дуже брудній чернечій сутані, з-під каптура блищали потворні лихі очі.

— Гадаю, брати мої, ми захопили неабияку здобич. Погляньте на її вбрання! Це жінка якогось багатого вельможі, либонь, когось із графів, — сказав він, пильно роздивляючись Анну.

— Ти мариш. Відколи це графські жінки прогулюються в лісі з одним тільки звичайним зброєносцем?

— Із звичайним зброєносцем, кажеш? Ні, з коханцем!..

— …від якого вона завагітніла!

— Чорт забирай, ти маєш рацію, ми одним ударом двох зайців убили!

Цей грубий жарт розсмішив усю ватагу.

Під’їхав наймолодший з