Читати книгу - "Роман про добру людину"

бо Стецько вчепився в нього блощицею, щось мелючи, чого Юхим не розібрав, у нього в грудях наче луснув свинячий міхур з кров'ю, який досі тримав його на поверхні, і Юхим заціпенів: те, що досі було Юхимом, просто з-під серця розтопилося й витекло, а в порожнині, лункій і вкритій виразками, крізь терпкий туман, що заповнював груди, блиснуло усвідомлення: невже віднині він і справді ні на кого не піднесе руки, хоч би й що йому загрожувало? Не продасть, не зрадить задля вигоди, не боятиметься за свою шкуру? Що ж це з ним коїлося? Невже він, для якого ні Бога, ні чорта не існувало, раптом розкис від огидного шаманського базікання? Чи це просто Вища сила прибрала на хвильку постать придуркуватого Ґудзія, щоб Юхимове життя полетіло шкереберть і його ліквідували радянщики, зорієнтувавшися, що він уже не їхній? Тих не розчулиш теревенями, ніби в ньому прокинулася людина. Ті мають готову грамофонну платівку, на яку не діє людське слово. А втім хто знає? На нього теж не діяло, а от Ґудзієве взяло й подіяло! Чи то не слово подіяло, а Ґудзієва хвороблива віра в світле, яка й спромоглася переінакшити Юхима? Чи просто йому заімпонував чоловік, який взагалі не боявся смерти, а Ґудзій справді не боявся, ніби він знав щось більше за смерть?), і тепер завдяки цій безглуздій випадковості Юхим для тих скінчений. Та й не тільки для тих. Свої теж не пробачать, хоч йому зараз самому незбагненне, як це він убивав, зраджував, викрадав людей (як просився Ілько Загребельний, щоб його не видавали радянщикам, але тоді Ількові плачі зворушували Юхима не більше, ніж дзизчання надокучливої мухи). Він довіку не втямить, чому ще мить тому він міг убивати, ані трохи не чуючи себе при тому вбивцею (в одного — один вид зайнять, в іншого — другий, зрештою мусів же й Юхим існувати!), а тепер якась підступна сила жартома перекинула його на інший бік, на якому він ніколи не гадав опинитися, і він не може і за жодних обставин не могтиме, хоч би й скільки жив? Правда, жити йому тепер у кращому випадку кілька днів, у гіршому — кілька годин (якби йому хто сказав, що він так скінчить!). Однак заки його порішать, чи радянщики, чи свої (досі йому здавалося нестерпною думка, що він, Юхим, колись помре, як і всі смертні, а зараз його це не тільки не хвилювало, а, навпаки, виповнювало сліпучою силою, якої він ще ніколи не відчував у собі і яка наче видовжувала його в невідоме), він мусить врятувати бодай одну людину, і то зовсім не тому, аби направити попереднє (того вже не направити!) чи щоб крізь смерть жити, як це вночі під ножем вигукував навіжений Ґудзій (Юхим і чув, і не чув Ґудзієвих слів, хоча отець повторював їх, поки зімлів, з кожним повторенням ніби вкладаючи в них новий, дедалі міцніший заряд повільної дії, який щойно тепер повністю діткнувся Юхимової свідомости, аби все попереднє розлетілося на друзки), а тому, що так треба, бо незбагненним чином він став інакший (наче до цієї миті Юхим складався з самої глини, а тепер невидимий удар, як грім з ясного неба, обсипав на ньому весь тиньк разом із м'ясом і кістками, явивши з-під купи порохнявих уламків ні на що не подібний кусник трепетного осереддя, про яке він зеленого поняття не мав), і все навколо зробилося інакше.

Найдивніше, що й Ґудзій знав про Юхимове перетворення, наче він очікував його ще тієї хвилини, як, вийшовши під зовсім легкою чаркою від Кадика, посеред таборового майдану запримітив Юхима, що натягував на два високі сучкасті патики волейбольну сітку.

Звичайно, це не означало, що Ґудзій тоді з першого погляду так і впізнав Юхима і ще й сам попрямував до нього, аби запитати, що той серед глупої ночі виправляє. Ні, просто коли отець спіткнувся на рівному, якраз посеред таборового майдану, єдине місце, де поночі можна було ходити, не калічачи ніг, то спочатку він зауважив не Юхима, а велетенські (частково розкладені на землі, а частково попідвішувані на кілки, аби ліпше сохли) морські сіти, в які й заплуталися його ноги. А що Ґудзієві, заки він вивільнився з мокрих вічок, розкинених над усім табором до самого Карвенделя, майнув здогад: це виключене, де ж би тут з'явилося море й морські сіті? а горілки він перехилив не стільки, аби йому таке привиджувалося, то зосереджено роздивившися ще раз, отець і побачив: це не морські сіті, а звичайнісінька (може, трохи довша, ніж треба — з розрахунком на запас) зелена волейбольна сітка, виготовлена місцевими уболівальниками руханки (аби хоч на короткий час не думати, що доля готує кожному) із розплетених американських найлонових канатів (тих самих, що ними Дмитрик ощасливив колись табір), і цю сітку натягує Юхим, аби перед великим футбольним матчем трохи покидати м'яча з волейболістами, розворушивши м'язи, заки всі посунуть до брами стадіону, спорудженого на швидку руч посеред табору за той час, як Ґудзій сидів у Кадика, вислухуючи (правда, не надто уважно, бо чогось Ґудзієві не розвіювався неспокій з душі) Кадикові роздуми щодо майбутньої олімпіяди, переривані докладним розбором поодиноких виступів, що їх таборяни вирішили обов'язково включити до числа міжнародних змагань.

Імовірно, Кадик і мав саме цей стадіон на думці, бо тепер Ґудзій остаточно пересвідчився: скільки ока, скрізь юрмляться люди, підлітки з повними відрами й баняками сновигають на всі боки, пропонуючи воду і юшку приїжджим, які, видно, довго були в дорозі і нарешті перепочивали, сушачи біля невеликих ватр онучі (у таборі за приписом не дозволялося розводити вогню), а в фанерних будках, освітлених із середини каганцями (не інакше, як знову погоріли стопки) пишногруді касирки продають квитки.

Ще, може, якби отець не вгледів при касі Ґенкової Зінки, яка здалека показала пальцем, що вона тримає для нього безплатний квиток, мовляв, Ґенко вже зайняв місце серед глядачів, а це він залишив для отця, Ґудзій не попхався б слідом за людьми, і нічого не сталося б. Але коли він побачив, що Зінка, вистромившися до половини з будки, через голови уболівальників, вишикованих подвійною чергою (серед уболівальників Ґудзій зауважив і Миколу Кам'яницького, і Петра Козуба, які ніколи не цікавилися спортом), наполегливо кличе до себе, вимахуючи квитком, а тут ще з м'ячем, притисненим до грудей, прочвалав уперед Юхим, і на його плечах мелькнув знак команди, у складі якої Ґудзій студентом здобував не одну перемогу (скільки його