Читати книгу - "Lux perpetua"

І ще. Після другого разу ренегат упав. Після третього остаточно знерухомів.

— Terra sit еі levis, — хрестячись, сказав Бедржих. — Нехай йому земля і так далі. Аж лячно питати… Ви його знали?

— Побіжне знайомство, — відповів Шарлей, витираючи держак.

— І вже неіснуюче, — додав Рейневан. — Ми викреслюємо його зі списку знайомих. Дякую тобі, Шарлею. Мій брат із того світу теж тобі дякує.

— Так чи сяк, — Бедржих скривився, розглядаючи покалічену долоню, — не хто інший, як цей знайомий має на совісті пшинських воїнів, що їх дочасні рештки оце саме топлять у гноївці. Якби не він, ми би відбрехалися без бою. А тепер нам треба звідси тікати, і чимшвидше. Медику, можеш перев'язати мені руку?

— Хвилинку, — Рейневан стягнув куртку і просяклу кров'ю сорочку. — Потерпи ще. Я тільки візьму голку і нитку. Мені треба в кількох місцях позашиватися.

* * *

Вони їхали, не шкодуючи коней. Рейневан був не єдиним, кого довелося зашивати і хто зараз кулився в сідлі, час від часу сичав і лаявся. Легку рану в стегно отримав у бою з пщинськими найманцями Спитек з Мельштина, один з моравців дістав по ребрах, добряче перепало по чуприні зброєносцю Сестшенця. Однак усі трималися в сідлах. Постогнували, пойойкували, але темпу не збавляли.

— Бедржиху? Як твоя рука?

— Та, дрібничка. Я просив перев'язати, щоб не поплямити кров'ю ці штани. Бо це нові штани.

— Ти вже коли-небудь був поранений? Залізом?

— Під Бржецлавом, у двадцять шостому, угорським списом у гомілку. А чого ти питаєш?

— Так собі.

* * *

— Шиллінг… — наважився підняти сумне питання Рейневан. — Якщо Шиллінг опинився тут, це значить, що він утік з в'язниці. А це може означати… Може означати, що Горн…

— Ні, - негайно перебив демерит. — Не вірю. Горн не дав би захопити себе зненацька. А своєю чергою…

— Треба буде перевірити, — закінчив Рейневан. — Заглянемо на Совинець. Зразу після того, як повернемося до Одр.

— Це вже недовго, — спокійно сказав Самсон Медок. — Три, щонайбільше чотири дні.

— Самсоне?

— Наш комендант знову змінив напрям. Останню годину він веде нас на південь. Прямісінько до Моравської Брами. З хвилини на хвилину побачимо Скочів.

Рейневан дуже брудно вилаявся.

* * *

— Саме так, визнаю, — Бедржих, на якого різко напосілися, навіть не оком не зморгнув. — Я навмисне ввів вас в оману. Я ніколи не мав наміру їхати до Затора.

— Ще одна перевірка, — гаркнув Рейневан, — моєї лояльності? Так? Я знаю, що так!

— Якщо знаєш, то навіщо питаєш?

У зарослому грубим шаром ряски лісовому болітці кумкали, облаплюючись, тисячі жаб.

— Слід визнати, — сказав Шарлей, — що ти вмієш діяти на нерви, Бедржиху. У тебе в цьому плані непересічні здібності. Цього разу тобі вдалося розлютити навіть такого спокійного чоловіка, як я. І я би надавав тобі по морді тільки так, якби не сором перед іноземцями.

— А я, — процідив іноземець Сестшенець, — відчув себе особисто ображеним вашим крутійством. Ваше щастя, вашмосте Бедржиху, що вас духовна сукенка захищає. А то на втоптаній землі я навчив би вас доброго тону. І кості порахував би.

— Там, у Заторі, — запальним тоном втрутився Спитек з Мельштина, — чекають пан Шафранець і пан з Опорова! Ми мали їх вести у Моравію й охороняти в дорозі! Гетьман Прокоп пообіцяв польським послам супровід і ескорт! А ми дали лицарське слово…

— Пан краківський підкоморій, — Бедржих склав руки на грудях, — і пан підканцлерій коронний вже у дорозі до Одер і будуть там, швидше за все, раніше за нас. Їх ведуть надійні люди, а охорона їм непотрібна. Тепер, коли Ян з Краваржа перейшов на бік Чаші й став союзником Табора, тамтешні дороги безпечні. Так що досить цієї тріскотнечі, панове. По конях — і в дорогу!

— Може, у вас, чехів, — скреготнув зубами Миколай Корнич Сестшенець, — така мода, щоб опоясаних лицарів брехнею годувати, на манівці зводити, а їхню мову тріскотнечею називати. У Польщі таке безкарно не минає. Ваше щастя, що вас захищає…

— Що мене захищає? — крикнув Бедржих уже із сідла. — Духовна сукенка? А де ти на мені сукенку бачиш? І взагалі, до сраки сукенку! В очі тобі кажу: у мене були підозри, я не вірив нікому з вас, не довіряв, мусив піддати вас випробуванню, вас усіх. Розумієш, Корничу? І що? Ти ображений у своєму польському гонорі? Хочеш сатисфакції? Ну ж бо! Хто з вас…

Він не закінчив. Самсон Медок під'їхав до нього на списничому огирі, схопив за комір і штани, стягнув з сідла, не зважаючи на верески, підняв — і з розмаху кинув у заросле ряскою болото. Плюснуло, засмерділо, жаби на мить затихли.

Самсон серед цілковитого мовчання зачекав, поки проповідник вирине; зелений від ряски, той випльовував намул.

— Я, — сказав Самсон, — відчув себе ображеним у своєму гонорі. А цього мені буде досить як сатисфакції.

Розділ десятий

у якому ми знову відвідуємо Вроцлав, у дні перед Великоднем. Там-бо діється чимало речей, про які направду шкода було б не розповісти.

Уранці випав раптовий дощ, сонце, коли зійшло, запалило мідно-золоті вогні на вроцлавських костелах. Немов золоте руно, блищав дах над головним нефом Святої Ельжбети, палали, аж засліплюючи очі. вежі-близнюки Марії Магдалини, блищали куполи і бані Миколая, Войцеха, Дороти, Якуба, Святого Духа, Марії на ГГясеку — всіх тридцяти п'яти вроцлавських храмів. Небесне світло відбивалося в мокрих дахах міста — міста, яке здавалося вже так само вічним.

Мелодійно задзвонив малий дзвін у храмі Божого Тіла. Вроцлав уже прокинувся, під Свидницькою брамою починався рух.

Було двадцять перше березня року Божого 1429.

Гжегож Гейнче, inquisitor a sede apostolica на вроцлавську дієцезію, потягнувся, аж затріщали суглоби.

«Добре знову бути вдома», — подумав він.

* * *

Дзвін Святого Вінцентія почав дзвонити на Angelus. Іоанніти посхиляли голови і перехрестилися. Єпископ Конрад кивнув пахолкам, наказав налити в келихи. Обширний капітульний зал олбинського абатства наповнював шляхетний аромат бургундського, приправленого корицею, імбиром і розмарином.

З костелу долітав чернечий спів: Gratiam tuam, quaesumus, Domine, mentibus nostris infunde: ui qui, Angela nuntiante,

Christ i Fili tui incarnatiunem cognovimus…

— Отже, — єпископ підняв келих, — бранденбурзький курпринц і маркграф Йоганн вирішив підтримати Шльонськ у боротьбі проти чехів-єретиків. І посилає нам на допомогу чотириста важкоозброєних іоаннітів з Марки. Хто б міг сподіватися… Адже батько Йоганна, курфюрст Фрідріх Гогенцоллерн, якось частіше про Польщу, а не про Шльонськ зволить думати… Ет, годі про це. Це благородний жест з боку маркграфа, гідний того, щоб за нього випити. За здоров'я маркграфа Йоганна! І за здоров'я ваших милостей!

Бальтазар фон Шлібен, Великий