Читати книгу - "Lux perpetua"

магістр Марки, підняв тост у відповідь. Його кістлява, покрита коричневими плямами рука дрижала під вагою кубка.

— Госпітальєрам Святого Яна Єрусалимського, — заговорив він у ніс, — не можна залишатися бездіяльними перед лицем загрози для віри і Церкви. Ми складали обітниці — і дотримаємо цих обітниць. Ми, лицарі бранденбурзького округу, гордимося вірністю обітницям і принципам ордену.

— Саме так, — гордовито підтвердив Миколай фон Тірбах, командор Свобниці.

— І хай нам допоможе Бог, — додав, випинаючи щелепу, Геннінг де Альцей, брат убитого під Нисою Дітмара.

— Тож пиймо, пиймо, — поквапив Конрад. — На погибель гуситам!

— На погибель, — буркнув Геннінг де Альцей. Єпископ знав, що його другий брат, Дитріх, загинув під Драгімом. У бою з поляками.

— Ваших лицарів, магістре Бальтазаре, — єпископ звернувся до Шлібена, — на час перебування у Вроцлаві гоститиме Олбін, тутешні брати-премонстранти. А всі експенси покрию я, зі своєї власної шкатули. Куди ви вирушите з Вроцлава?

— До Легниці. До князя Людвіга.

— Аякже, — Конрад злегка примружився. — Адже Людвіг Бжезький — шуряк маркграфа. Гм, щиро сподіваюся, що тепер, маючи під командуванням славетних своєю зброєю іоаннітів з Марки, князь Людвіг виявить більше воєнного хисту, ніж досі. Бо досі у боях з гуситами він якось не показав себе. Прославився тільки маневреною війною. Бо й чим же ще, якщо не маневром, є швидкий відступ? Але годі, годі про неприємні речі. За ваше здоров'я!

— Розкажу вам новину, — єпископ витер губи, обвів поглядом присутніх, — яка оце тільки з Франції прибула, разом з оцим прекрасним бургундським, що його ми п'ємо. Так от. у Шиноні, при дворі короля Карла VII з'явилася селянка з Шампані, проста дівка на ім'я Йоганна, містичка, а то й ворожка, бо геть короля причарувала і задурила. Казала, мовляв, голоси святих з неба назвали її спасителькою Франції, бичем Божим проти англійських загарбників. І знаєте що? Повела за собою і неповороткого короля, і все лицарство, і навіть простолюдинів. Її прозвали La Pucelle, Дівою, і під її знаменом усі пруть на Орлеан, а англійці, які тримають місто в облозі, від страху вже тремтять як осиковий лист.

— Не личить, — нахмурився Бальтазар фон Шлібен, — дівці таке діло. Якісь це нові моди, французькі моди. У вашому палаці, єпископе, на Острові Тумському, ми теж бачили у дворі одну таку, у чоловічому вбранні, верхи і зі списом. А негоже дівці чоловічі шати вбирати. Богопротивний се звичай. Блюзнірський.

— А я вам кажу, — випростався єпископ, — що мета виправдовує засоби. І що ви недооцінюєте значення символу. Тут горло зірвеш, поки волатимеш про честь, про батьківщину, про віру і Церкву, а вони й не здригнуться, бо мають пустопорожні балачки десь. А дай їм символ, хоч би й плохенький, то вони за ним у вогонь і в воду. Такий символ важить більше, ніж загін війська.

Тому, хтозна, може, і я пошукаю таку Йоганну в нас, на Шльонську. Прозву Незайманкою, повчу про голоси з неба, накажу виголошувати нісенітниці та підбурювати проти гуситів, вберу в обладунки, вручу хоругву… А раптом подіє?

— Не годиться-бо так, — суворо повторив великий магістр. — Чоловічий убір на дівці — то гріх, розпуста, хтива провокація і блюзнірство. Палити треба дівок, котрі носять чоловічий одяг, котрим здається, нібито можуть зрівнятися з чоловіками. Палити їх!

— Ну авжеж, — фиркнув Конрад. — Авжеж палити! Але тільки коли вони вже зроблять свою справу і перестануть бути потрібними.

* * *

«Від єпископа — двадцять грошів, — вже котрийсь раз підсумував Крейцарик, шкрябаючи пальцем по столу в темному кутку заїзду «Під синім коропом». — Від жінки, що пахне розмарином, — тридцять. Від Інквізиції- дванадцять, мало, зараза, скупі ті попи… Від Фуггерів — двадцять. Мінус витрати, залишається якихось п'ятдесят. А ще ж жінці треба дати на життя, четверо дітей, пся мать, п'яте на підході. Господи, і коли ж нарешті та жінка почне ходити з животом до чарівниць? Відкласти вдасться не більше сорока. Мало. Все ще надто мало, щоб спільно зі швагром купити в лицаря Вернера Панневіца млин над Відавою. Лицар Панневіц, най би його за здирництво чорти в пеклі смажили, править за млин вісімдесят п'ять гривень…

Треба більше працювати. І активніше. А стає небезпечно. До Вроцлава повернувся інквізитор Гейнче, буде надолужувати згаяне, за Святим Войцехом уже готують вогнища. Агенти у місті так і кишать. Кучера фон Гунт винюхує і стежить. Єпископ став підозріло люб'язний… Так, ніби щось підозрює…

І Грелленорт… Грелленорт двічі дивно на мене поглянув».

За спиною щось зашаруділо. Крейцарик здригнувся і підскочив, хапаючись за ніж — і водночас складаючи пальці для магічного знаку. «Це тільки щур. Тільки щур».

* * *

Конрад Олесницький не був того вечора у своїх покоях сам. Стінолаз знав про це, здогадувався, кого застане. Плітка про нову єпископову коханку розлетілася по Вроцлаву швидко, і не менш швидко перестала бути пліткою, а стала цілком офіційною інформацією. Сімнадцятирічна Клаудина Гаунольдівна була не першою міщанською донькою, яка впала єпископові в око і внаслідок цього була carnaliter copulata. Однак Клаудина була першою, у випадку якої патриціат повівся так, як йому й належало. Тобто по-скоробагатьківському. До єпископської резиденції прибула офіційна делегація вроцлавських патриціїв. Офіційно вимагати за цноту Клаудини фінансового відшкодування. Єпископ заплатив, не моргнувши оком. Усі були задоволені.

Офіційно оплачена Клаудина, донька багатих Гаунольдів, сиділа на турецькому пуфику біля єпископа і займалася тим, що й завжди, тобто об'їдалася зацукрованими фруктами і демонструвала принади. Вона розпустила блискучо-золоте волосся, наче заміжня, і раз у раз випинала розкішний бюст, досить непогано помітний у глибокому декольте. Щоразу, вкладаючи між кармінові губи зацукрований фрукт, вона неодмінно завмирала на достатньо довгий час, щоби насолодитися подарованими єпископом перснями.

— Здрастуй, Біркарте.

— Хай Бог береже вашу достойність.

Клаудина Гаунольдівна подарувала йому млосний погляд блакитних очей і вигляд дорогої чижемки з-під краю сукні. Надзвичайну вроду і непересічні тілесні дані природа врівноважила в Клаудині деякою нестачою. Головним чином — у мозку.

Єпископ відпив з кубка. Попри пізню годину, він був на вигляд абсолютно тверезий. Останнім часом це траплялося дедалі частіше. Стінолаз занотував собі в пам'яті, що при нагоді треба буде схопити єпископського лікаря і змусити його дати зізнання. Як-не-як це могло бути симптомом хвороби. Або її наслідком.

— Що там у тебе. Біркарте? Чи тобі останнім часом не трапилася випадково якась… пригода?

— Пригода? Ні.

Клаудина вщипнула єпископа за ногу. Конрад простягнув руку і погладив її за вухом, як кицьку.

— Щодо одного питання, — він підвів погляд, — я не встиг тебе розпитати. Твоїх людей, ти знаєш, кого я маю на