Читати книгу - "Марія Стюарт"

наче в дзеркало, бо точнісінько в такій ситуації, під такою самою і, мабуть, не менш обґрунтованою підозрою перебувала й сама за доби свого палкого кохання з Дадлі-Лестером. Як тут чоловік, так там була незручна дружина, яку треба було усунути, щоб звільнити шлях для шлюбу; знала Єлизавета про те чи ні — цього ніколи не розкриють, — але скоїли такий самий моторошний злочин, одного ранку побачили, що дружину Роберта Дадлі, Емі Робсарт, убили, як і Дарнлі, «невідомі злочинці». Тоді всі погляди, звинувачуючи, одразу звернулися на Єлизавету, як тепер — на Марію Стюарт; ба навіть вона сама, Марія Стюарт, тоді ще королева Франції, легковажно глузувала зі своєї тітки, мовляв, та хоче вийти заміж за «свого шталмейстера (master of horses), що вбив власну дружину». Річ зрозуміла, як тепер у Босвеллі, тоді світ бачив убивцю в Лестері, а королеву вважав за спільницю. Отже, спогад про колись пережиту скруту мав обернути Єлизавету в найкращу, найщирішу порадницю своєї визначеної долею посестри. Єлизавета тоді з розумом і душевною силою врятувала свою честь, бо одразу наказала провести слідство, — звичайно, марне, але все-таки слідство. І остаточно поклала край усім балачкам, відмовивши собі в своєму найпотаємнішому бажанні одружитися з Лестером, що так очевидно для всіх устряв у халепу. Завдяки цьому вбивство перед світом утратило всякий зв’язок із нею; тепер Єлизавета сподівається таких самих дій від Марії Стюарт і бажає їй діяти так.

Лист Єлизавета від 24 лютого 1567 року прикметний ще й тим, що це справді лист Єлизавети, лист жінки, лист людини. «Мадам, — пише вона в тому пронизаному щирим хвилюванням листі співчуття, — я така приголомшена, обурена й налякана страхітливою звісткою про мерзенне вбив­ство Вашого покійного чоловіка, мого вбитого родича, що я досі навряд чи здатна писати про це, і, хоч як спонукають мене чуття оплакувати смерть такого близького кровного родича, я все-таки не можу, якщо маю щиро висловити свою думку, приховати від Вас, що я більше засмучена через Вас, ніж через нього. О мадам! Я б не діяла як Ваша вірна родичка і щира подруга, якби не завдала собі ще більших мук, сказавши Вам прикрі речі, замість намагатися зберегти Вашу честь, і тому я не можу замовчати від Вас те, про що говорить більшість людей, а саме: що Ви, караючи за цей злочин, хочете дивитися крізь пальці й остерігаєтесь схопити тих, хто здійснив Вам цю послугу, тож створюється враження, ніби вбивці скоїли злочин із Вашої згоди. Благаю Вас, повірте мені, що я за все золото на світі не хотіла б таїти в своєму серці таку думку. Я б ніколи не пустила в своє серце такого лихого гостя, неначе я справді могла б мати таку погану думку про котрогось монарха, і ще меншою мірою — про того, кому бажаю так багато добра, скільки може придумати моє серце або скільки Ви самі могли б собі бажати. Тому я нагадую Вам, раджу Вам і благаю Вас узяти цю справу так близько до серця, щоб Ви не боялися схопити навіть того, хто найближчий до вас, якщо він винен, і щоб Вас ніякі намови не могли утримати від потреби дати світові доказ, що Ви не менш шляхетна володарка, ніж чесна жінка».

Ця дволика натура, мабуть, ніколи не писала щирішого і людянішого листа, який мав би злякати одурманену, немов пістолетний постріл, і нарешті пробудити її до дійсності. Тут знову показано пальцем на Босвелла, знову неспростовно доведено Марії Стюарт, що будь-яка увага до нього ставить на ній тавро спільниці. Але стан Марії Стюарт у ті тижні — ці слова слід повторювати завжди — це стан абсолютної несвободи. Вона так “shamefully enamoured”, безсоромно закохана, що, як пише один зі шпигунів Єлизавети в Лондон, «чули, як вона каже, що кинула б усе напризволяще і разом з ним у самій сорочці пішла б на край світу». Кожна порада натрапляє на глухі вуха, розум не має ніякої влади над буянням крові. Забуваючи сама себе, Марія Стюарт думає, ніби й світ забуде її та її злочин.

Якийсь час, увесь березень, здавалося, ніби Марія Стюарт зі своєю пасивністю поводиться слушно. Адже вся Шотландія мовчить, судді стали сліпі та глухі, а Босвелл не може — дивний випадок — знайти «невідомих злочинців», попри всю свою добру волю, хоча на всіх вулицях і в усіх будинках міщани тихо вимовляють їхні імена. Кожен знає їх, кожен називає їх, але ніхто не хоче ризикувати життям, щоб заробити обіцяну винагороду. Зрештою підноситься один голос. Батькові вбитого, лорду Ленноксу, одному з найповажніших аристократів країни, не можна, зрештою, відмовити у відповіді, коли він виголошує слушну скаргу, чому, як уже минули тижні, не вжито ніяких поважних заходів проти вбивць його сина. Ма­рія Стюарт, що поділяє з убивцею ліжко, і Мейтленд, що знає про все і керує її рукою, дають, звичайно, ухильну відповідь: вона, безперечно, докладе всіх зусиль і доручить цю справу парламенту. Але Леннокс достеменно знає, що означає це зво­лікання, й повторює вимогу. Треба, вимагає він, передусім арештувати всіх, чиї імена стоять на поширених в Единбурзі афішах. На таку точну вимогу відповідати вже важко. Щоправда, Марія Стюарт знову ухиляється, мовляв, вона б охоче зробила це, але там названо дуже багато й дуже різних імен, які не мають між собою нічого спільного, тож нехай він сам назве тих, кого вважає за злочинців. Марія Стюарт, безперечно, сподівається, що терор, який запровадив усемогутній вій­ськовий диктатор, скує страхом вуста Леннокса й не дасть йому вимовити небезпечне для життя ім’я такого собі Босвелла. Але Леннокс тим часом і собі подбав про безпеку і зміцнив собі руку. Він зв’язався з Єлизаветою і завдяки цьому немов поставив себе під її захист. Хоч як прикро, він ясно й виразно записує імена всіх, проти кого вимагає слідства. Перше ім’я — Босвелл, далі йдуть Бальфур, Девід Чармерз і кілька дрібних людей з-поміж слуг Марії Стюарт і Босвелла, що їх господарі давно вже спровадили за кордон, щоб вони не стали балакучі під тортурами. Тепер Марія Стюарт, на велике лихо для себе, починає розуміти, що комедію «Дивитися крізь пальці» годі підтримувати далі. За наполегливістю Леннокса вона добачає Єлизавету з усією її енергією і авторитетом. Та й Катерина Медичі тим часом із пекучою виразністю дає знати, що вважає Марію Стюарт за “dishonoured”, збезчещену, і Шотландія не може сподіватися на дружбу Франції, поки