Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

вам треба набагато уважніше подумати про минулі події, які проливають світло на теперішню поведінку ваших героїв.

Також слід звернути увагу на ті частини передісторії, які знудили Ідеального Читача. Наприклад, у «Мішку з кістками» головний герой Майк Нунан — письменник за сорок, який на момент початку книги щойно втратив дружину через аневризму мозку. Ми вступаємо в історію в день її смерті, але на нас чекає ще достобіса передісторії, значно більше, ніж зазвичай у моїх творах. Сюди входить перша робота Майка (газетним репортером), продаж його першого роману, його історія публікацій і особливо те, що стосується їхнього літнього будиночка на заході Мену: як вони вирішили його купити і яка була його історія до появи Майка та Йоганни. Табіта, мій ІЧ, прочитала все це з явним задоволенням, але був також відрізок на дві чи три сторінки про громадську роботу Майка протягом року, коли померла його дружина, року, коли горе втрати посилювалося тяжкою творчою кризою. Таббі не сподобалося читати про громадську роботу.

— Кому яке діло? — запитала вона мене. — Я хочу знати ще про його погані сни, а не про те, як він балотувався до міськради, щоб допомагати безхатнім алкоголікам вибиратися з вуличного життя.

— Так, але ж у нього творча криза, — сказав я (коли романістові оскаржують щось йому симпатичне — котрогось із його любих, — перші три слова, що виходять з його рота, — це майже завжди «так, але ж»). — Ця криза триває рік, а може, й більше. Треба ж йому чимось займатися весь цей час, правда?

— Мабуть, так, — сказала Таббі, — але ж тобі не обов’язково при цьому зануджувати мене.

Ай! Гейм, сет і матч. Як і більшість ІЧ, Таббі буває безжальною, коли має рацію.

Я скоротив благодійність і громадську діяльність Майка з двох сторінок до двох абзаців. Виявилося, що Таббі мала рацію — я це зрозумів одразу, коли глянув на книжку з друку. Близько трьох мільйонів людей прочитало «Мішок з кістками», я отримав щонайменше чотири тисячі листів про цю книгу, і ще не було жодного зі словами: «Гей, індиче! Якою саме громадською роботою займався Майк протягом року, коли не міг писати?»

Щодо передісторії найважливіше пам’ятати, що (а) у кожного є минуле і (б) воно переважно не дуже цікаве. Залишайте тільки цікаві його частини та не захоплюйтеся всім іншим. Довгі історії життя найкраще сприймаються в барі, та й то лише за годину до закриття і коли ви пригощаєте.

13

Треба трохи поговорити про дослідження, такий собі спеціалізований різновид передісторії. І прошу вас, якщо вам таки треба провести дослідження, бо в деяких частинах вашої оповідки йдеться про те, з чим ви мало знайомі, то не забувайте про міру. Добре досліджена тема — це чудово, але не дозволяйте їй заступати вашу історію, виходити з передісторії. Вас, може, й заворожили новоздобуті знання про бактерії, які поїдають плоть, каналізаційну систему Нью-Йорка чи IQ-потенціал цуценят колі, але ваших читачів набагато більше цікавлять герої та історія.

Винятки з правила? Авжеж, хіба їх десь немає? Були успішні письменники — першими на думку спадають Артур Гейлі та Джеймс Міченер[268], — чиї романи немало спираються на фактаж і дослідження. Твори Гейлі — погано завуальовані довідники про роботу різних установ (банки, аеропорти, готелі), а у Міченера це суміш тревелогів, уроків географії та підручників з історії. Інші популярні письменники, як Том Кленсі та Патриція Корнвелл, більш сюжетоорієнтовані, однак теж докидають до мелодрами великі (часом важкостравні) шматки фактичної інформації. Іноді я думаю, що ці письменники подобаються великому сегменту читачів, які вважають, що в художній літературі є щось аморальне, позбавлене смаку, виправдати яке можна лише словами: «Ну, кхе, так, я читаю [вставити ім’я автора], але виключно в літаках та готельних номерах, де немає CNN. А ще я чимало дізнався про [вставити відповідну тему]».

Правда, на кожного успішного письменника фактографічного типу припадає сотня (чи навіть тисяча) епігонів, декого з яких публікують, а більшість — ні. У цілому я вважаю, що історія має бути передусім, але від дослідження нікуди не дінешся. Ну, або сачкуйте на власний страх і ризик.

Навесні 1999 року я повертався у Мен з Флориди, де ми з жінкою зимували. Це був мій другий день у дорозі. Я зупинився на маленькій заправці, зразу за з’їздом з Пенсильванської платної автостради. Вона така, знаєте, курйозна, старомодна; тут, щоб заправити тебе, досі виходить добродій, питає, як справи та за кого вболіваєш у турнірі студентської асоціації.

Я йому сказав, що справи в мене добре, а вболіваю за команду Дюкського університету. Відтак пішов за будівлю в туалет. За заправкою шумів переповнений талими водами струмок. Вийшовши з убиральні, я трохи спустився схилом, на якому валялися викинуті ободи коліс і деталі двигунів, щоб ближче подивитися на воду. На землі ще залишалися латки снігу. Я послизнувся на одній з них і поїхав униз насипом. Я вхопився за чийсь старий блок циліндрів і зупинив своє ковзання, перш ніж устиг набрати розгін, але, підводячись, усвідомив, що якби впав як треба, то проїхав би до самого низу, аж у струмок, і мене б змило. Я замислився, якби це сталося, то через скільки часу працівник автозаправної станції додумався б викликати поліцію штату[269], бачачи, що мій новесенький «лінкольн-навігатор» усе ще стоїть перед бензоколонками. Коли я знов опинився на