Читати книгу - "Гуляйполе"

— Самокиш, як ти, "батьку", й передбачав, завтра вранці вже буде у Катеринославі, якщо не раніше. Нам дійсно потрібно звідси рвати кігті. І чим раніше, тим безпечніше для нас.

Махно спокійно розпорядився:

— Льово, викличи до мене обох Лютих, а вже потім вирішимо, що робити.

Задов попрямував до дверей. Та відчинив їх не він, а Сидір Лютий.

— Заходь, Сидоре, — погукав його Нестор. — Ти якраз мені потрібний.

— Зі мною й Гриша, "батьку".

— І його гукай сюди. Вас обох я хотів бачити.

Сидір і Григорій Люті — близькі родичі, один з них, Сидір, доводиться дядьком Григорію. Проте він старший за свого племінника лише на кілька років. Обидва бойові друзі, кулеметники й, за необхідності, неабиякі кавалеристи. Сидір є членом центрального махновського штабу, товариш Нестора ще з юнацьких років.

Махно доручає йому найважливіші справи. В Катеринославській операції Сидір мав завдання особливої ваги — разом з Негребецьким і Григорієм Лютим відправити в Гуляйполе зброю, одяг, взуття, продукти харчування, словом, усе, що захопили махновці у противника. Коли Негребецький відповідав лише за експропріацію петлюрівських військових складів, то в обов'язки обох Лютих — Сидора і Григорія — входило вичистити губернське місто під мітлу.

Махно звернувся до старшого Лютого:

— Доповідай, Сидоре, що зробив?

— Наша група вже відправила на Гуляйполе два ешелони. Під завантаженням стоїть третій.

— Скільки часу ще треба?

— До ранку впораємося.

— Конкретніше.

— До шостої ранку.

Махно нахмурився і твердо сказав:

— Ваш ешелон має покинути Катеринослав не пізніше третьої години ночі. З ним їдете ви обидва. Для охорони потяга візьми, Сидоре, свій кулеметний загін. На більше не розраховуй — не дам.

— Буде все зроблено, "батьку", як наказав, — відповів Сидір.

— Можеш не хвилюватися, "батьку", — запевнив і Григорій.

Нестор підвів голову, глянув на них обох доброзичливо й м'яко, без диявольських іскринок в очах.

— Ми покидаємо, хлопці, Катеринослав, — сказав він їм. У його голосі не було ані суму, ані розпачу, і це заспокійливо вплинуло на Лютих. — Покидаємо, щоб невдовзі повернутися, — додав отаман. — Будьте здорові, до зустрічі в Гуляйполі.

Махно попрямував до виходу. За ним — усі інші. Сашко Нетреба, як завжди, сказав своє останнє вагоме слово:

— Нам, татарам, все одно: що наступати — бігти, що тікати — бігти, все одно — бігти.

Від штабу роз'їхалися на тачанках. Махно — з Галиною Кузьменко і з Сашком. У нього — як завжди тачанка чорного кольору, а з боків — білою фарбою намальований череп з двома навхрест великими маслаками. Чорний колір він любив ще з дитинства. Мати, коли своїм синам шила полотняні штани, то за настирливим наполяганням найменшого з них Нестора — шила йому з полотна, пофарбованого у чорне. Кіт і собака в їхньому обійсті також були чорні, бо іншої масті пекельний хлопчисько зживав зі світу. Якось мати купила на базарі білу корову, то Нестор так часто лупцював бідолашну тварину, що вдовиця, хоч як її діткам хотілося молока, вимушена була ту корівку продати, а купила знову ж таки — чорну. І лише тоді Нестор заспокоївся, навіть, бувало, рвав для корови лободу і косив для неї на галявинах перелісків сіно. За таку пристрасть до всього чорного називала його мати у хвилини гніву "нещасним скорпіоном". Нестор на неї за це не ображався, а навпаки, гордовито усміхався. Бо знав, що чорний колір — то його стихія, його любов, а може й символ його життя. Білий череп з двома навхрест кістками — це також символ, його розуміння селянської революції, якій він присвятив себе повністю. Революцію він уявляв не інакше, як всесвітньою бійнею, у якій загинуть мільйони людей і проллється море невинної крові. Коли революція закінчиться, то на широких степових просторах — на полях, що давно гуляють без праці людської, і в спустошених селах та містах — скрізь валятимуться білі черепи й кістки, а над ними літатиме очманіле від революції чорне вороння. Отакий, як на думку "батька", зміст символу, що намальований на його тачанці і на його прапорі.

Махно сидів замислений і мовчазний, іноді закутувався в довгу й велику шубу та періодично натягував її на плечі Галині, котра міцно пригорталася до нього, щоб, мабуть, зігрітися. Тачанка котилася бруківкою спокійно, вицокуючи якусь монотонну мелодію.

Нараз, мов грім серед зими, вискочив з сусіднього завулку на гнідому коні вершник і рішуче перетнув собою дорогу отаману. То був Денис Макуха.

— Стій, "батьку"! Стій!..

Кучер різко зупинив тачанку. До Махна під'їхав Денис.

— Самокиш у Катеринославі, "батьку". Петлюрівці оточують місто з усіх боків.

— Ти що мелеш, Денисе? Самокиш ще в Олександрівську.

— Але його військо вже тут. Наші б'ються з петлюрівцями за мости через Дніпро. Верхньодніпровськ у