Читати книгу - "Домбі і син"

і про батька свого — Домбі й Сина; і про Уолтера з його бідним старим дядьком, що тепер має гроші, яких йому бракувало; і про того хрипко-голосого капітана з залізною рукою. А ще він мав зробити кілька щоденних візитів: відвідати шкільну кімнату, кабінет доктора Блімбера, приватний покій місіс Блімбер, кімнату міс Блімбер і собаку. Тепер-бо він був тут як хазяїн, тож, бажаючи зберегти з усіма приятельські стосунки, дбав про всіх. Він знаходив у книгах цитати для Брігса, котрі той завжди губив; відшукував у словниках слова, конче потрібні для інших юних джентльменів, тримав моток шовку, що його місіс Блімбер перемотувала в клубок; робив лад на письмовім столі Корнелії, а подеколи добувався тихенько у докторів кабінет і, примостившись на килимі біля вчених ніг, обережно крутив глобуси, подорожуючи круг світу, або линув між далекі зорі.

Одне слово, у ці кілька днів перед канікулами, коли інші юні джентльмени аж із шкіри лізли, повторюючи пройдене за півріччя, Поль користався такими пільгами, яких у цьому домі жоден учень ніколи не мав. Йому й самому важко було в це повірити, але минали години й дні, а волі йому ніхто не відбирав, — всі лише пестили та голубили маленького Домбі. Доктор Блімбер ставився до нього так незвично, що одного дня за обідом попросив Джонсона покинути стіл за те, що той необачно назвав Поля «бідолашний маленький Домбі». Кара видалася Полеві надто суворою, дарма що він сам залився рум’янцем, здивувавшись, чому це Джонсон його жаліє. Справедливість докторсько присуду здалася Полеві сумнівною ще й тому, що напередодні ввечері він на власні вуха чув, як доктор погодився з думкою місіс Блімбер, що бідолашний маленький Домбі стає дедалі чудніший. Тож Поль і надумав, що чудацтво його, мабуть, полягає в тому, що він надто худий та кволий, швидко втомлюється і завжди ладен лягти відпочити, — він-бо не міг не помітити, що все це потроху ставало його щоденними звичками.

Нарешті настав день вечірки, і доктор Блімбер за сніданком сказав: «Ми відновимо наші лекції двадцять п’ятого числа наступного місяця, джентльмени». Містер Тутс тут же позбувся васальної вірності й одяг каблучку, а невдовзі в розмові, говорячи про доктора, назвав його просто «Блімбер». Таке зухвальство викликало захоплення й заздрощі в старших учнів і нажахало молодших, які вважали за диво, що чомусь ні один сволок не обвалився на голову блюзніра.

Ні за сніданком, ні за обідом про свято ніхто ані натякнув. Але цілий день у будинку не вгавала метушня, і Поль, мандруючи по ньому познайомився з різними дивовижними лавками та свічниками і надибав арфу в зеленому чохлі, що стояла в коридорі під дверима вітальні. Було щось незвичайне й в зачісці місіс Блімбер, — начеб вона надто туго стягла волосся на маківці. А в міс Блімбер хоч і були над вухами чепурні накладки з плетених кіс, та з-під них визирало її власне волосся в папільйотках з клаптиків афіш, бо над одним блискучим скельцем її окулярів Поль прочитав: «Королівський театр», а над другим — «Брайтон».

З наближенням вечора в спальнях юних джентльменів зарябіло від білих жилетів та краваток і так сильно запахло смаленим волоссям, що містер Блімбер відрядив нагору лакея — передати його вітання і спитати, чи не горить часом де в домі. Але виною всьому був перукар, що, завиваючи волосся юним джентльменам, з надмірного завзяття перегрів свої щипці.

Коли Поль прибрався (а зробив він це дуже швидко, бо почувався кволим та сонним і не міг довго вистоювати на ногах), він зійшов до вітальні і застав там доктора Блімбера, що в парадному строї походжав по кімнаті з таким гордовито-байдужим виглядом, ніби він лише припускав, що до нього може зайти одна чи дві особи. Незабаром до нього приєдналася місіс Блімбер, — дуже гарна, на думку Поля, і при такій величезній кількості спідниць, що обійти круг неї дорівнювало невеличкій подорожі. Услід за матінкою незабаром спустилася й міс Блімбер, може, занадто затягнена в шнурівки, але чарівна.

Потім прибули містер Тутс з містером Пастирем. Кожен з цих джентльменів тримав у руці капелюха, наче мешкав десь-інде, і коли дворецький сповістив про їхнє прибуття, доктор Блімбер сказав: «А! Вельми приємно!» — і, здавалося, був дуже радий бачити їх. Містер Тутс увесь блискотів самоцвітами та гудзиками і так серйозно усе це сприйняв, що, потиснувши руку докторові та вклонившися місіс і міс Блімбер, відвів Поля набік і спитав: «Ну, й що ти скажеш, Домбі?»

Правда, попри всю свою скромну самовпевненість, містер Тутс, очевидно, ніяк не міг вирішити, чи пристойніше буде застібнути спідній гудзик жилета, чи не слід і чи, добре зваживши всі обставини, краще відгорнути чи згорнути манжети сорочки. Спостерігши, що в містера Пастира вони відгорнені, він відгорнув і свої, але в новоприбулого гостя вони були спущені, то він і собі опустив їх. Проблема місцерозташування гудзиків на жилеті — не лише спіднього, а й верхнього — з появою нових гостей настільки ускладнилась, що пальці містера Тутса безперестанку бігали по цій частині його туалету, наче він грав на якомусь інструменті, і видно було, що безперервність цього процесу вправляла його в чималий клопіт.

Після того як один по одному прибули юні джентльмени, всі в тугих краватках, при кучерях, лакованих туфлях і з найкращими капелюхами в руках, прийшов учитель танців містер Бепс з дружиною, що її місіс Блімбер привітала надзвичайно люб’язно й доброзичливо. Містер Бепс був вельми поважний джентльмен з неквапною розміреною мовою. Постоявши хвилин з п’ять під люстрою, він звернувся до Тутса (що мовчки порівнював його бальні туфлі зі своїми) і спитав, що б він зробив із сировиною, котру привезли б до його портів в обмін на його ж золото. Питання загнало містера Тутса на лід, і він відповів: «Зварив би». Та містер Бепс, бачилось, не згоден був, що цього достатньо.

У цей час Поль зіслизнув з канапи, де досі сидів в обкладеному подушками кутку, як на дозорному посту, спустився униз до кімнати, де мали пити чай, і став чекати на Флоренс, з якою не бачився вже два тижні, бо минулої суботи доктор Блімбер не пустив його з дому, щоб він не застудився. Нарешті з’явилася й Флоренс, — у простенькій бальній сукні, з букетом живих квітів у руках, вона