Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

І додав: «Своєї затриманої платні я так і не отримав».

Голмс — Гаррі — хотів, щоб вінчання відбулося швидко й тихо, в присутності лише його, Мінні та священика. Наречений про все домовився. Для Мінні ця маленька церемонія видавалася цілком законною, а таємничість — вельми романтичною, але насправді жодного запису про їхній шлюб не з’явилося в шлюбному реєстрі округу Кук (штат Іллінойс).

Протягом весни 1893 року вулиці Чикаго були повні безробітних з інших країв, а в усьому іншому фінансові негаразди країни, здається, не зачіпали це місто. Готування до ярмарку підтримували економіку в тонусі, хоча й штучно. Будівництво гілки «Аллеї L» до Джексон-парку й далі забезпечувало роботою сотні людей. У містечку компанії Пуллмена на південь від Чикаго робітники працювали цілодобово, виконуючи накопичені замовлення на нові вагони для відвідувачів виставки, хоча нові замовлення вже практично припинили надходити. «Union Stock Yards» доручили фірмі Бьорнема збудувати нове пасажирське депо біля брами, щоб дати раду тим відвідувачам виставки, які після Білого міста захочуть побачити багато червоного. У центрі в крамниці «Montgomery Ward» зробили новий куточок покупців, де стомлені відвідувачі ярмарку можуть, відпочиваючи, зручно вмоститися на м’яких диванах і погортати стосторінковий каталог компанії. В інших місцях теж росли нові готелі. Один підприємець, Чарльз Кайлер, вважав, що, коли його готель відкриється, «гроші просто-таки потечуть з гори, тільки скриню наставляй».

До Джексон-парку щодня надходили експонати, їх ставало дедалі більше. Усюди був дим, грюкіт, бруд, метушня, немовби на Чикаго насувалося вороже військо. Каравани фургонів компанії «Wells-Fargo» і «Adams Express» поволі повзли парком, запряжені велетенськими кіньми. Уночі до парку з гуркотом прибували вантажні потяги. Маневрові локомотиви підштовхували окремі вагони через лабіринт тимчасових рейок до місця призначення. Вантажні судна випускали зі своїх надр світлі дерев’яні ящики, надписані літерами незнайомих абеток. Для Джорджа Ферріса підвозили сталь — п’ять потягів по тридцять вагонів. Пароплавна лінія «Inman» доправила на виставку частину одного зі своїх океанських лайнерів. З «Bethlehem Steel» привозили велетенські зливки металу та зразки металевої броні, зокрема вигнуту пластину сімнадцятидюймової товщини, призначену для гарматної башти дредноута «Індіана». З Великої Британії везли локомотиви й моделі суден, зокрема унікальну дев’ятиметрову модель новітнього британського військового корабля «Вікторія», настільки докладну, що навіть ланцюги й поруччя були виконані в масштабі.

З Балтимора прибув довгий чорний потяг, від якого кров холонула в жилах у дорослих, що проводжали його очима в преріях. Натомість безліч малих хлопчаків вибігали з роззявленими ротами до залізниці поглянути на це диво. У потязі лежала зброя, яку в Ессені зробили на заводі Фріца Круппа, німецького зброярського барона, зокрема найбільша на той час гармата, здатна стріляти снарядом, що важив тонну і міг пробити ковану залізну пластину завтовшки майже метр. Її ствол довелося везти в спеціально зробленому вагоні, що являв собою сталеву раму, розташовану на двох дуже довгих платформах. У звичайної платформи вісім коліс; комбінація, що везла гармату, мала їх двадцять два. Щоб перевірити, чи витримають рейки вагу гармати — 113 250 кілограмів, — два інженери з заводу Круппа прибули минулого липня в Америку й перевірили весь маршрут. Гармату швидко прозвали «крихіткою Круппа», хоча один з авторів називав її інакше — «улюблене страховисько Круппа».

Більш легковажний потяг їхав до Чикаго також — той, що його найняв Буффало Білл для свого шоу «Дикий Захід». У його вагонах сиділо невеличке військо — сотня колишніх кавалеристів армії США, дев’яносто сім індіанців різних племен: шаєнів, кайова, пауні та сіу, а також п’ятдесят козаків і гусарів, 180 коней, вісімнадцять бізонів, десять лосів, десять мулів і з десяток інших тварин. Їхала там і Фібі Енн Моузі з Тіффіна (штат Огайо) — молода жінка, яка любила зброю і мала ідеальне чуття відстані. Білл називав її Енні, а журналісти писали про неї як про міс Оуклі.

Вечорами індіанці з солдатами грали в карти.

У порти США прибували судна з усього світу, привозячи всілякі чудернацькі вантажі. Сфінксів. Мумії. Кавові дерева та страусів. Але найдивовижнішим вантажем були люди. Жителі Даґомеї — буцімто канібали. Лапландці просто з Лапландії. Сирійські вершники. 9 березня пароплав «Ґілдголл» підняв вітрила в єгипетській Александрії і рушив до Нью-Йорка, маючи на борту 175 істинних каїрців, який найняв підприємець Джордж Панґалос — вони житимуть у каїрських кварталах на «Мідвей плезенсі». У трюмах «Ґілдголла» чекали свого часу двадцять ослів, сім верблюдів і всілякі мавпочки та отруйні змії. Серед пасажирів була одна з найбільших майстринь єгипетського danse du ventre (танцю живота) — юна й розкішно жіночна Фаріда Мазар, якій судилося стати в Америці легендою. Панґалос зарезервував для себе добірну територію посеред «Мідвею», поряд з оглядовим колесом Ферріса, серед мусульман: там був і куточок Персії, і мавританський палац, і алжирське селище Блума, де той перетворив несподівано раннє прибуття алжирців на джерело чималих грошей.

Блум зміг відкрити своє селище задовго до Дня посвяти — ще в серпні 1892 року, і вже за місяць його витрати окупилися, і він став отримувати щедрі прибутки. Алжирська версія danse du ventre приваблювала особливо багато глядачів, щойно ті зрозуміли, що оті загадкові слова означають танець живота. Ходили чутки про шалений танок напівголих дівчат, але видовище виявилося вишуканим, стилізованим і доволі цнотливим. «Люди сунули юрбами, — згадував Блум. — То була просто золота жила».

Зі своїм хистом до імпровізації Блум спричинився до ще однієї деталі, яка відтоді назавжди стала частиною американського сприйняття Близького Сходу. Члени «Прес- клубу» Чикаго запросили його показати danse du ventre просто в їхньому закладі. Ніколи не оминаючи можливостей безкоштовної реклами, Блум одразу погодився і разом із дюжиною танцівниць поїхав до клубу. Однак після приїзду виявилося, що в клубі з музики був тільки самотній піаніст,