Читати книгу - "Містичний вальс"

волосся. Що ще мені сказати? Я так хотів насититись тобою!

— А я тобі не потрава, — буркнула Світлана, звиваючись у кільці його рук, немов верткий горобчик у долоні птахолова. — І не напій.

— Ні. Ти любов моя. Моя любов… Коли я спрагу втамую, буде спраглою душа; коли утішу плоть, мій дух блукатиме голодний. Лише кохання наділяє тим, чим не наділять ні питво, ні їжа. Воно сильніше від болю та образ. Воно безмежне, щире, неосяжне. Я не хотів кохати, не хотів… — Олесь безсило опустив руки, і Лана, що так відчайдушно виривалась з його обіймів, і кроку назад не зробила. — Та раз тебе побачив і пропав.

Випущена на волю, Світлана вражено закліпала очима і, згадавши, за чим, власне, вона сюди прийшла, а також для того, аби чимось зайнятись, заходилась з нездоровим завзяттям зривати всі трави, що опинялись на її шляху. Олесь, так і не дочекавшись реакції на своє поетичне одкровення, з усмішкою, спочатку слабкою, а потім все міцніючою в міру того, як набирав об’єм пук трав у ручках Лани, споглядав на її бурхливу діяльність.

— Може, збігати за косою? — кінець кінцем не витримав він.

— Що?

— Ти збираєшся купити коня, моя люба? Вже й сіно запасаєш?

Лана розігнулась, вся майже сховавшись за оберемком билинок та суцвіть — та це вже не букет, а цілий сніп, жахнувся Олесь, вона ж ледь руки на ньому змикає.

— Ні, це для віслюка. У мене є віслюк — уже придбала.

— Кохана…

— Це не простий віслюк, а в короні. Він коронований, і від того вважає себе розумнішим за всіх інших віслюків на світі, — Лана роздратовано віджбурнула усе назбиране добро. — Він самовільно вирішує, що казати жінці, яку, за його ж словами — о, а я не забула зауважити, що цей віслюк уміє розмовляти? — він кохає, а що приховати від неї! Він дозує правду, як я ліки, і думає, що Бога за бороду вхопив! Він…

— Я тільки хотів захистити тебе!

— Брехнею?

— Мовчанням!

— Мовчання — не захист! Заради Світла, ти ж король! Як ти можеш не розуміти цього? У тому світі, звідки я прийшла, не так давно була країна — величезна імперія, зібрана з менших, силоміць приєднаних до неї, завойованих країн, і вона розвалилась. А знаєш, чому? Бо все там будувалось на грубій силі та брехні. І — на мовчанні!

— Моя маленька…

— Ні, я не маленька, любий. І не твоя. Твоя — це королева.

Від того докору Олекса смикнувся, мов від ляпасу, і на щоці біля ока засмикалась крихітна, майже невидима жилка, та цього разу Світлана не збиралася його жаліти. Випроставшись так, немов їй до спини палю прив’язали, вона прошепотіла:

— Олесю, благаю — нам лишилося так мало часу. Скажи мені, що відбувається?

Від цієї фрази король пополотнів. Він довго дивився на Лану розширеними очима, в яких плескалось море жаху, а потім тихо-тихо спитав:

— Ти йдеш від мене?

— Ні, доки ти не захочеш цього.

— Отже, ти завжди будеш зі мною, — із видимим полегшенням підсумував Олесь.

Завжди. Як вони, в Рутенії, люблять це слово. Дня прожити без нього не можуть. Ось тільки я в нього вже не вірю. І ніколи не повірю. Нема на світі ніякого «завжди». Є тільки «зараз».

Ти справді так вважаєш, раба Божа Світлано? Ну-ну. Але я сказав би, що це помилка з твого боку. Велика помилка.

Лана аж підскочила під здивованим поглядом короля; Давно — цілу вічність — вона вже не чула цей голос, і чомусь почала озиратись — безпомічно, вичікувально, немов і справді сподівалась побачити десь поруч дідуся у білому хітоні. Не побачивши, звісно, поруч нікого, окрім Олекси, Світлана зів’яла. Король, не розуміючи такої різкої зміни її настрою, замислено насупив брови. І раптом просяяв.

— А я приніс тобі подарунок, — похопився він, розтискуючи пальці. — Хотів ще вчора віддати, та забув. Візьмеш? Я сам його зробив! — із хлоп’ячою гордістю похвалився він.

— Сам? — зацікавлено перепитала Лана, позираючи на каблучку, яка лежала на долоні Олекси. Здалеку ця прикраса здалася їй лише ординарним шматком срібла, доволі грубо обробленим, і вона, приготувавшись ввічливо подякувати хоча б за те, що Олесь пам’ятає про неї, за те, що вона матиме на згадку про нього щось, зігріте теплом його долонь, взяла каблучку і ахнула. При ближчому спогляданні виявилось, що перстень цей являє собою не що інше, як пристрасне сплетення двох оголених фігур — чоловічої і жіночої, які займаються коханням у позі «шістдесят дев’ять».

Ось тепер Світлана була по-справжньому здивована. Шокована. Повертаючи каблучку так і сяк, вона уважно роздивлялася її, оцінюючи роботу короля як ювеліра. Він заслужив найвищий бал — нічого зайвого; ніяких вад, ніякої вульгарності, ніяких пікантних у своїй недоречності деталей чи того, що жінка застидалась би носити на руці.

Чоловік на персні був зверху — його спина, із чіткою лінією напруження, із підкреслено широкими плечима та вузькими стегнами виглядала так, ніби блищала від любовного поту, а довге волосся партнерки текло, мов річка, сріблястою хвилею, з-під його ніг. Тіла дівчини видно не було, лише руки, зімкнуті на сідницях коханця, та ніжки, стрункі, довгі, розсунуті у пароксизмі пристрасті,