Читати книгу - "Містичний вальс"

вражали своєю мініатюрністю і чіткістю так, немов виконані були у натуральну величину. Лана зітхнула від захвату, та все ж не втрималась, щоб не піддражнити трохи Олеся.

— Жах який, — з обуренням заявила вона, одягаючи каблучку на безіменний палець правої руки. Перстень так зграбно вмостився на пальчику, ніби з нього мірку знімали… Чи так і є? Скільки разів, і не згадати, Олесь, перецілувавши кожен її палець, шепотів: «які тоненькі». Скільки разів розминав їх, зведені від незвички після полоскання білизни у крижаній воді Змійки — се в якості допомоги Зоряні, чи того ж таки гаптування, нехай йому грець! Крізь довгі вії, мов крізь сито, на Олексу сяйнули лукаві, вогнисті бісики сірих очей, та він не помітив їх, бо дуже розстроївся.

— Чому жах? Се так прекрасно! Це ж найвищий ступінь насолоди — даруючи її, водночас і отримувати. Хіба ні?

— Олесю, — Лана не втрималась і фиркнула, обіймаючи наївного короля, — вгамуйся. То я пожартувала.

— Тобі сподобалось?

— Ніколи не зніму його, присягаюсь. А де ти навчився робити прикраси?

— В нас був один майстер… чужинець. Чорнявий, як ти, — Олесь засміявся спогадам. — Я називав його дядьком, і бігав за ним по урочищу ткаль, де він жив, аж доки він не погодився вчити мене. Це був брат мами Ганни, Сава. Всі думали — і я поміж усіх — що королем мені не бути, тому я й вирішив стати золотих справ майстром.

— Се нагадало мені, як колись, дуже давно, у ще одній імперії — Османській, всі принци… королевичі, — похапцем виправилась Лана, — вивчали якесь ремесло, на випадок, якщо вони залишаться без багатства, без влади — щоб могли якось прожити.

— Це дуже мудро, — зауважив король.

— Авжеж, дуже, якщо не рахувати того, що жодному з них це вміння не пригодилось. Той, що сходив на престол, мав володіти лиш одним ремеслом — умінням правити, а всіх його братів — і рідних, і єдинокровних негайно страчували, аби вони не зазіхали на престол.

— Усіх-усіх? — Олесь, здається, їй не вірив, бо слухав із захопленням, мов казку.

— Так, навіть немовлят.

— Ти не жартуєш?

— Ні, та ті часи давно минули.

— А з чого брали ті твої…

— Османи.

— Османи, так. То з чого вони брали, що якийсь брат неодмінно зазіхатиме на владу?

— Бо це вже траплялося раніше. Усі прагнуть влади — чи не так?

— Не знаю, — Олесь замислився. — Не знаю, — повторив він. — Ну, тобто як, звичайно, прагнуть — її всі прагнуть, та вбивати за неї — це вже, по-моєму, якесь дикунство.

— А хто ж і є ми, як не дикуни?

— Той світ, в якому ти жила, дивний. І жорстокий.

— Без сумніву.

— І прекрасний, — це було не питання, а ствердження. Лана підвела брови, здивована.

— Чому це ти так вирішив?

— Бо з нього прийшла ти.

— Олесю, якби ти приносив клятву, вона б воістину була кращою за всі, які тут будь-коли промовлялись. Ти просто поет.

— Хто?

— Так у нас називають людей, які вміють говорити милозвучно, — Лана зажурено поглянула на свій перстень.

— Там, звідки я прийшла, закохані обмінюються каблучками, коли беруть шлюб, — промовила вона. — Не такими пишними, а простими гладенькими обручками. На знак того, що їхня любов, немов окружність, не матиме ні початку, ні кінця. — Лана покрутила каблучку на пальці. — На перший погляд, це, здається, дійсно так, та ти, як майстер, знаєш, що це неправда. Усе з чогось починається, і все закінчується — колись.

Король замислився.

— Давай-но зійдемось на тому, що наше кохання має початок, але не матиме кінця, — запропонував він рішуче.

— Бо мені точно відомо, коли почалось моє кохання до тебе.

— Он як? І коли?

— Коли я почув твій голос, що запевняв мене у перемозі над недугою.

— То ти залюбився у мій голос?

— Ні. Я почув твій голос, а закохався в тебе. Спочатку ти була далекою, кохана.

Краще я нею і залишалася б.

— Далекою, дійсно чужинкою — чужою. І я тебе боявся.

— Справді? Чому?

— Бо не розумів себе. Не знав, що коїться зі мною. А потім… ти сказала це, і твій голосок розтяв мені груди.

— Сподіваюсь, вже все зажило?

Олесь урочисто похитав головою на знак незгоди, обіймаючи Світлану.

— І не сподівайся.

— А ти? — спитав він після поцілунку. Волосся Лани, розпушене вітром, хмільними кучерями падало йому на лице, на плечі… Вони були так близько одне від одного, і він хотів почути це… хотів, хоч знав відповідь.

— Що я?

— Зможеш сказати, коли закохалась у мене?

— А звідки ти взяв, що я тебе кохаю?

Олесь видав на