Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

й тихо. Повіки Чарівниці тремтять усе швидше. Її Дух ще не напився з криниці Мудрості Прадавніх Сил, але він відчуває, що мусить повертатися, причому якнайшвидше. Повертатись так зопалу небезпечно — і для Духа, і для тіла Чарівниці. Дух ослаблений виснажливою і страшною мандрівкою у Підземне Царство, він ще не встиг оновити свої сили. Чарівниця розплющує очі. Вона така слабка, що не може встати. Не можна безкарно кликати Духа, що блукає під землею. Він повернувся надто швидко і надто раптово, тому Чарівниця спершу не знає, де вона. По її обличчі котиться піт, все її тіло тремтить. Вона хвора. І вже не чує ніяких криків. Може, їй тільки здалося, що хтось її кликав? Невже її мозок так сприйняв розпачливий сильний людський крик, що досі біль відчуває кожна його клітина? Якщо вона справді чула крик, сповнений переляку, — це могла кричати тільки Дівчина. Лише її мозок, що не опанував мистецтва телепатії, міг переслати такий надто сильний, тривожний сигнал. Але ж зараз панує тиша. Ніхто не гукає. Мабуть, Дівчина вільно бігає по руїнах і нешвидко повернеться. І забавляється новою іграшкою, яку їй подарувала Четверта Чарівниця, — телепатією, незважаючи на прохання якийсь час не вдаватися до неї. Так, це на неї схоже — показати Опікунці, що не послухається.

Тепер Чарівниця хвора, і знає, що тільки одна річ може її врятувати. Зараз не лише її тіло слабке, Дух також ослаб і втратив свою силу. З такої Чарівниці вихованці користі ніякої. Що буде, якщо Дівчина раптом повернеться і знову розбудить її зі сну й мандрівки Духа? Не можна, щоб таке сталося. Нізащо. З Дівчиною нічого не трапиться, якщо вона трохи побуде сама у безпечній Арджані. А вона, Чарівниця, знову скерує свого Духа у Підземне Царство, але цього разу на довше. Інакше вона остаточно втратить свій чарівничий дар.

Отож Чарівниця з величезними зусиллями зводиться з кам’яної лави і, ледь шкандибаючи, волочить своє ослабле тіло до кам’яного трону Люілів. Тільки вона знає, що під ним є сховок, вхід у таємне приміщення, де ніхто не перешкодить її чарівному сну. Чарівниця пробирається туди бліда, мокра від поту, і майже відразу западає в летаргічний сон. Вона прокинеться з нього лише тоді, коли її Дух дасть знати, що він уже готовий, що вже час, що він наново народився, могутніший, ніж раніше. Дівчина почекає. Та й куди вона могла би піти?..

Тіло Чарівниці завмирає, і вона навіть не чує, як до сховку заповзає зелено-жовта змія і, шукаючи тепла, притуляється до її тіла. І також засинає. Жінка, що спить, — не звичайна людина, а Чарівниця. Змія це відчуває, і їй не заважає навіть сильний запах карадорму. Коли зима й холодно, найважливіше — тепло. Змії по-справжньому приємно від дивних імпульсів, від яких здригається це тіло. Хтозна, може, вона, змія, тепер стане змією-чарівницею і буде серед змій кимось важливим?..

Розділ 21

Під час виснажливого переходу через руїни Арджани Дівчина двічі опритомнювала і двічі непритомніла знову. Коли вона цілком повернулась до тями й розплющила очі, навколо якраз запала темрява. Лише тепер вона відчула, що її тіло сковує міцна густа сітка, через яку навіть миша не прошмигне.

Тепер її несли вояки — сильні, брутальні, галасливі. Адже люди Буду нарешті добрались до місця, де руїни закінчились і де їх хвацькими окриками вітали гвардійці Урґха.

— До короля, мерщій! — наказав Буду, передаючи їм безцінний тягар. Один із вояків кинув здобич на коня і галопом помчав попереду. За ним скакав другий кінь, осідланий Буду. На всяк випадок вершників зусібіч оточило майже все військо. У Замку світилося, а Урґх стояв в одному з вікон. Кілька днів і ночей, довго і нетерпляче, майже без сну, він виглядав, коли ж повернеться його слуга, аж нарешті почув звіддалік тупіт численних коней. Зведений міст упав, і за мить знову піднявся, надійно зачинивши єдиний вхід на замкове подвір’я. Вершники вже знімали з коня свою бранку.

— Ви спіймали його? — заревів Урґх, голосом ошалілим від хвилювання.

— Ми спіймали її, — відповів Буду пихато. Його згорблене тільце цього разу було цілком випростане, хоча й він не став набагато вищим. Очі його дивились просто в лице Урґхові з похмурою радістю й гордістю. Це він, Буду, сьогодні герой дня. Він, кого завжди вважали за хитрого боягуза й зрадника, на відміну від лицарів, що йшли на герць із ворогом лице в лице. А тепер він був справжнім богатирем.

— Тобто як її? — здивувався Урґх, з дивною боязню торкаючись тіла, обплетеного сіткою. — Чого це її? Ти про Чарівницю кажеш? А де ота Істота з роду Люілів? Вона ж для нас небезпечніша?

— Так це і є вона, — відповів вдоволено Буду, насолоджуючись здивуванням свого володаря.

— Бути такого не може!!! — гаркнув зненацька Урґх. — Яке це дівчисько може бути для мене небезпечним?! Для мене?! Для лицаря?! Що ти плетеш, Буду! Здається, ти знову помилився, та ще й не на жарт! Якщо це не Чарівниця, то тоді це їхня служниця, але не отой хтось.

Буду зблід. Тепер його мозок гарячково працював. Якщо той хтось, завдяки кому мала впасти імперія Урґха, перебував в Арджані під опікою Чарівниці, то це не міг бути ніхто інший, як тільки Істота, про яку співалося в Пісні. А може, Урґх таки мав рацію? Може, у Палаці Королів перебувало троє людей: ця Істота, її Опікунка і їхня служниця?.. Або якась дівчина, що випадково туди заблукала? Якщо так, то все пропало, бо ж невдала спроба викрадення стала попередженням для Чарівниці. І вдруге вона не дасть себе застати зненацька…

— Пане, твій син добре знає Пісню Єдину, — відповів він, трошки подумавши. І приховавши свій страх: а що, як справді помилився? — Він нам це засвідчив. Запитай його, чи може