Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

й ні? Якщо сказано «істота», то невідомо, якої вона статі. Це ми так вирішили: якщо хтось може бути небезпечний для Урґха, то лише чоловік із роду Люілів, тому що жінка… Ну як? Яким чином? І чому в Містечку, де ми мало не загинули від страшного землетрусу, Чарівниця була з хлопцем? Але дівчині легко прикинутись хлопцем, досить їй обрізати волосся… і помити у відварі дуба, щоб воно стало темніше… Так, ми весь час шукали й шукали Чарівницю із золотоволосим хлопцем. А нам не раз доносили то з того чи іншого села або містечка, що там вештаються стара жінка з дівчинкою. Але нас це ніколи особливо не цікавило, бо ми так звикли до думки, що це має бути хлопець… Дивно повертається доля, бо що може дівчина зробити Урґхові? Лицар з роду Люілів — це зрозуміло… Він би пішов із ним на герць і переміг. А дівчина?.. Але оті Чари, якісь дивні Чари, про які сказано в тій клятій Пісні… Чари у цій землі — царина жінок! Ой, відчуваю, що це щеня Айок набагато більше знає, ніж каже…»

Буду зі своїми людьми стояв біля палацової брами вже майже два дні. Мінялися що чотири години — одні вартували, інші ж ненадовго забувались у сні. Їли тільки сухарі, замість води клали до рота жменю снігу. Видно було, що їм уже це все набридло.

«…сніг, — думав Буду. — Якби не сніг, ми би ніколи сюди не пробрались. Це ж треба — такий чудовий збіг обставин! Дурник Айок дізнався, що вони у серці Арджани, перелякався, розповів це Урґхові — саме тоді, коли випав сніг! Доля на нашому боці! Сказати б, малий зовсім не такий дурень, за якого всі його мають. Річ у тому, що ми всі (так, я так само) ой як боїмося Пісні Єдиної, аж ніколи по-справжньому не прислухалися до її слів. Від страху ми втратили розум. Від страху ми ніколи не намагалися проникнути в її зміст, у її коди й загадки. Якби не Айок, ми би взагалі не зауважили, про що ж насправді йдеться в Пісні й що вона нам підказує!..»

На подвір’ї Палацу досить довго панувала тиша. Але ось знову з нього долинають голоси. Буду весь напружується, але не може розрізнити слів, чує тільки два голоси: молодий мелодійний, і старший, набагато суворіший, холодний.

«…от якби вони розділились! — благає Буду свого Бога. Його Бог — це Бог хитрості, у нього так само, як і у Буду, невеличке лисяче личко. З його допомогою Буду вдалося зайняти привілейоване місце під боком Урґха. Це не було важко, адже Урґхи не обтяжені розумом. Їхній Бог — це Бог лише сили. Але що ж може сила без розуму? Тому Буду став для Урґха незамінним, попри те, що зазнав стількох невдач, стежачи за ознаками краху, який все наближався, і намагаючись йому запобігти. Однак зараз, якщо нічого не вдасться, слабості Урґха до Буду може прийти кінець. Ба, він може позбавити свого слугу життя! Від страху, який щодня і щоночі пронизує його все більше й більше, Урґх втрачає голову, стає все різкіший, дикіший, брутальніший. І непередбачуваніший».

«…от нехай вони розділяться… хоч на хвильку, — молиться Буду. — Нехай Вона вийде сама, а Чарівниця хай залишиться там, у Палаці. Нащо мені Чарівниця? Чарівниці знають надто багато способів уникнути своєї долі. І вони страшні. От якби їй захотілось вийти самій, сюди, за браму. Тоді вона вже буде наша…"

Один з голосів чути все ближче. Отой, що вищий і молодший. Буду напружує слух і подає знак своїм людям. Усі тепер стоять непорушно за стовбурами дерев. Четверо при брамі, по двоє з кожного боку. На снігу лежить сіть. Її не видно — Буду подбав про те, щоб присипати її снігом.

Тепер обидва голоси замовкли… чути лише кроки… легкі, швидкі. Ніби хтось біжить — спритно, радісно. «Так бігають тільки молоді», — думає Буду. Він весь у напрузі. Той, хто біжить, уже за кілька метрів від брами… ось він уже біля неї… зараз він вибіжить за браму…

Бура сітка, яку рвонули догори вправні сильні руки, хапає струнку жваву постать. За мить у блідому зимовому сонці виблискує золоте волосся, видно ясне, перелякане обличчя й сіро-блакитні очі. Перш ніж рот розкривається, щоб закричати, сильна рука Буду затуляє його і затикає брудною ганчіркою.

А потім Буду точно, не засильно, але й не заслабо, б’є Дівчину по голові. Істота у сітях, яка щойно ще борсалась, завмирає. Тепер тіло стає важчим, але нести його легше. Десятеро людей квапливо пробираються хильцем між стовбурами дерев.

«Треба поспішати, — думає Буду. — Хоча й зима, а будемо у дорозі через нетрі та руїни щонайменше два дні. Аби тільки ота, що залишилась, нас не наздогнала. Чого це її ще досі тут немає? Може, спить? Але хіба Чарівниці взагалі сплять?»

* * *

Чарівниця лежить нерухомо на одній з лавок у кам’яній тронній Білій Залі. Очі її заплющені, обличчя поблідле, риси його дивно витягнулися. Якби хтось її зараз побачив, подумав би, що вона мертва. Однак вона жива, просто Дух її далеко-далеко звідси — блукає у Підземному Царстві, поблизу таємничих і грізних Прадавніх Сил. Хоча Вони постійно дрімають, однак сама їхня близькість додасть сил Духові Чарівниці, і він відновить свої чудесні дари та якості. Адже дари магії та чарів походять саме звідси, із серця землі, із Могутності Прадавніх Сил Підземного Королівства, що дрімають.

Повіки Чарівниці легенько дрижать. Її Дух, що перебуває глибоко під землею, починає непокоїтись. Йому здається, що хтось його кличе. Хто? Прадавні Сили? Ні, бо ж вони сплять. Тоді хто? Людина. Де ця людина і чого вона його гукає? Гукає нетерпляче, зі страхом і з неймовірною силою. Звучання цього голосу може завдати шкоди ніжному мозку Чарівниці — така сильна у ньому напруга. Значить, це не голос жодної із Сестер. Вони вміють користуватися даром телепатії, діють легко