Читати книгу - "Фатальна помилка"

негласно завідувала гетьманською скарбницею, вельми авторитарно керувала сімейними справами родини Хмельницьких. Усіх її дітей від попередніх шлюбів Богдан Хмельницький всиновив і дав їм своє прізвище. ">[46]…

Хворий знов замовк надовго — очевидно, підбирав якісь особливі слова. Проте зрештою зітхнув і мовив просто:

– І після всього… і після того ще й депутацію… козацьку депутацію не пустили… Це ганьба — от що це!.. Отака перша отрута. А друга…

Потьмянілі очі гетьмана на мить блиснули презирством, коли він вимовив:

— Чи ляхи це зробили… чи московити… мені байдуже. Але хтось із них… хтось із їхніх людей… Хтось із ляхів. Або з московитів…

— Хто саме? — спитав похмуро Немирич. Бо здогади здогадами, але чия ж рука піднесла гетьманові смертельне зілля?!

— Байдуже, — повторив Хмельницький. — Ляхи мене ненавидять… сам знаєш, за що. Я тоді під Зборовом… під Зборовом ласий шмат… добрі землі для Гетьманщини!.. для моєї держави!.. урвав…

Сухе уривчасте свистіння вирвалося з горла хворого: хоча й понад силу, але він все ж таки сміявся.

— Так, ти видер у Речі Посполитої ласі землі, — дипломатично кивнув Немирич.

— Не журись… і не ображайся. Якщо ти з нами… якщо до нас прийшов… це тепер і твоя земля. Твоя також.

— Звісно, ясновельможний, погоджуюсь, — ще раз кивнув Юрій. — Але то про поляків. А московити як же?..

— А московити… Вони мене теж ненавидять… Їх дуже образило те… та рада у Чигирині… торік. Після Віленського… примирення. Московити з ляхами… з ляхами злигалися. Козакам у цьому… цьому союзі… Козакам немає місця. А тому…

Хмельницький трохи здійняв перед собою тремтячу від напруження, послаблену хворобою десницю, махнув запрошувально долонею й попросив:

— Нахились до мене… Сядь на ліжко… поруч сідай … слухай уважно.

І тільки коли Немирич присів поруч та ще й нахилився, зашепотів йому у самісіньке вухо:

— От що скажу тобі… Я помираю… помру невдовзі… зовсім незабаром. Мені вже недовго… Ганнусенька моя… і кохана зрадниця Мотрона… кличуть обидві…

Немирич аж відсахнувся від несподіванки. Подумав, що у подиху гетьмана відчувається якийсь неприємний кислий запах — можливо, його і справді отруїли?! Та слабкі гетьманові пальці вхопили його за лікоть, і хворий заговорив далі:

— Стривай, я не про те… Я про те, що я… що помру невдовзі. А ти прийшов до нас… до козаків. Ми були ворогами… під Зборовом. Але ти прийшов… все ж таки прийшов… зараз. Це знак. Вищий знак!.. Я у знаки вірю. Ти прийшов… це недарма. Отже… врятуй Гетьманщину. Врятуй, Немиричу!..

Юрій вже вкотре за час їньої коротенької бесіди був здивований, проте не давши йому жодної можливості для запитань, Хмельницький продовжив:

— Тиміш загинув… а Юрась[47]… він ще молодий надто. Мені нема кому… передати владу… Я помираю… а Юрасю ще… ще трохи підрости… Ти перейшов до нас… до козаків. Ти — наш ворог… учорашній ворог… будеш одним з наших… одним із нас. Ти — Юрій… і мій Юрась… він теж Юрій. Це знаки… суцільні знаки. Тому й кажу… що ти допоможеш. Саме ти, Немиричу!.. Саме ти. Мрійник. Люблю таких. Ти мрієш… ти будуватимеш… своє царство… справедливості. Ти врятуєш… Гетьманщину. Кого б рада… кого б не обрала… хай кого оберуть. Але доки Юрась… доки не підросте… Ти допоможеш… допоможеш тому… тому, кого оберуть… замість мене? Допоможеш чи ні?

Після цих слів Хмельницький нарешті замовк і втупився тьмяними, але на цей раз сповненими благання очима в обличчя гостеві. Й намагаючись говорити якомога спокійніше та твердіше, Немирич відповів:

— Так, допоможу неодмінно. Як же не допомогти?..

— От і добре, — гетьман зітхнув з явним полегшенням. — От і добре… що зголосився. Я вірю… вірю, що допоможеш! Я твій трактат… твої роздуми… роздуми про те… як воювати… воювати з московитами… читав їх. Добре мислиш. Дотепно. Вірно.

— Дякую, ясновельможний!

Юрію і справді було приємно, що, перебуваючи вже на смертному одрі, Хмельницький згадав його «Роздуми про війну з московитами» — трактат, написаний і виданий колись у Парижі. Якщо гетьман належним чином оцінив цю працю, то його перехід на бік Гетьманщини справді не є випадковістю. Це таки вищі сили розпорядилися, безсумнівно!

Між тим хворий повів далі:

— У нас… станеш у нас… полковником станеш. Козацьким. Ти ким був… у шведів?

— Генералом кавалерії. А тоді, під Зборовом — полковником посполитого рушіння.

— Ну, генералів… генералів у нас немає… але полковником… так, станеш. Згоден?

— Звісно.

— Це добре. І ще віру… віру православну… віру нашу приймеш?

– І віру прийму, ясна річ, — кивнув Юрій та додав: — Це моя бабуся першою у социніянство перейшла, хоча дід Андрій до самої смерті православним лишався. От з бабусі все й розпочалося, а до неї всі мої предки православними були. Або, як кажуть