Читати книгу - "Чотири шаблі"

всі! — кричали троє бородачів. — За нами женуться, нас хочуть вбити!» — «Толком кажіть — хто?» — запитав старший, закликаючи до порядку. «Висадились на берег, стріляють звірів, Зірку застрелили, Бистрого прибили, за нами гналися!» Фортеця одразу виповнилася метушнею. З'явилися рушниці, винесли патрони, на башті стало троє слідкувати за ворогом. Решта закладали камінням ворота, прикотили колоду до воріт і уперли її в ворота. Посеред двору стояла гармата чавунна для салютів: старший сам набив її порохом, поклав каміння і направив на ворота. У метушні почувалася діловитість — мисливці на себе покладалися цілком, і рушниця була їм свій брат. Готування зайняло кілька хвилин. Навіть дівчинка тягла рушницю. Гамір ущух. Все завмерло в чеканні. Тоді з дверей хати вийшов помалу^ сурмач. Він став перед дверима, поглянув на все і на всіх. Його задовольнив огляд. Раптом він осміхнувся так широко, що заблищали всі його білі зуби. «А прапор де ваш?» — закричав сурмач на все подвір'я. «Над фортецею мусить віятися прапор!» — пояснив він старшому, котрий оглянувся на його крик. «Назад тільки раки ходять! — одповів старший і звернувся до дівчинки: — Підіймай, донько, прапор». Сурмач рушив іти до старшого. Йому дуже тяжко йти, щось його наче шарпає назад, проте він іде помалу і зупиняється біля старшого, не підводячи на останнього очей. «Дай мені, батьку, рушницю», — видушує з себе слова сурмач. «Не дам рушниці», — говорить старший. Сурмач повертається і відходить. Дівчинка кричить батькові з башти: «Немає прапора!» В цей час — з лісу постріл. Мисливці прихиляються в бійницях і готуються відповідати. З двору до башти лізуть ще стрільці. Туди ж простує й сурмач. З башти починають відстрілюватись. «Не дасиш мені рушниці?» — питає сурмач, проходячи повз старшого. «Не дам», — одвертається той. Сурмач лізе на башту, переходить на стіну і спокійно стає на ній — на відкритому, притягуючи на себе постріли ворожих рушниць. «Забрати дурня!» — командує старший. Оверко виходить на стіну, бере сурмача на руки і волоче його до башти. До сурмача підбігає дівчина і дає йому свою рушницю. Стрілянина триває кілька хвилин і завмирає.

Ліс. В лісі за деревом сидить офіцер, що був за першого суддю на парусникові. Він палить цигарку і попиває з фляги вино. Жодної людини поблизу. Офіцер спокійний і флегматичний, ніби його нічого не може хвилювати в житті. До нього рачки підлазить вістовий. «Взяти не можна. Вже восьмеро вбитих, і всі — в голову». Офіцер навіть не дивиться на посланця. «Доведеться почекати до ночі, — каже офіцер і позіхає, — перед ранком ми їх накриємо багнетами». Офіцер зручніш умощується, спираючися спиною на дерево.

Башта фортеці. Приходить дівчинка, несе шматки матерії в руках. Вона урочисто підходить до свого батька: «Ти найкраще стріляв, тату, ось тобі найбільша!» Вона починає пришивати батькові до кашкета зірку. «Вам усім теж є», — заспокоює вона під час роботи інших бійців і показує ще кілька червоних, незграбно вирізаних, зірок. Урочиста пауза.

Корабель

Пізній вечір. На башті маячить стійковий. Подвір'я фортеці порожнє. Під стіною чорніє яма — біля неї викидано землю. Набита чавунна гармата посеред двору, видко коротенький гніт. Розчиняються двері хатини і стають, як ясний прямокутник у вечірній млі — в сінях горить багато світла. Вікно хати темнішає — потроху світло виходить із хати до сіней. Нарешті з дверей на подвір'я показується перший вогник. Він перепливає через поріг і зупиняється неподалеку. Слідом за ним виходять ще вогники свічок і освітлюють фігуру дівчинки з першою свічкою. Несуть на шинелі (взявши її з чотирьох боків за поли) мисливця Олексу — мертвого бородача. В руках у Олекси — свічка. У всіх солдатів — також. Обличчя суворі, зворушливі. У кожного на грудях десятки медалей і хрестів — повний парад. Стійковий на башті скидає шапку. Процесія помалу йде по двоє, старший — позад усіх без свічки. Зупинилися біля ями, тримають шинелю в руках, коливаються вогники свічок. Стоять всі не купою та дивляться в різні боки. «Чесний був солдат у Бога», — каже старший. «І немає солдата», — каже Оверко і зітхає. «Шумітиме ліс над ним», — вимовляє старший. Сльоза повзе в нього по щоці і забігає в бороду. «А ми вертаємося до життя знову!» — закінчує старший і оглядає солдатів. «Тяжко починати життя біля своєї смерті, — каже старший і робить паузу, — коли думав уже, що повік стоятиме царський острів». Куховар хвилюється: «Ми ж іще молоді!» Його очі стають веселими та блищать. «Ти — може, й ні, але я — напевно», — заперечує ще голосніше Оверко, і після цих слів наче оживає вся група. З повітки виходить сурмач, стає посеред двору й сурмить. Це — довгий сигнал — пошана мерцеві, привітання живим і заклик одночасово. Довго в темені маячить фігура сурмача…

Ліс. Товсте дерево. Темно. Офіцер сидить у тій же позі, ніби він і не поворухнувся за ввесь час. Перед ним до галузки приліплено свічку. Офіцер сидить і розкладає пасьянс. Рухи неквапливі, поважні, ніби чиєсь життя залежить од цього пасьянсу. Нікого поблизу немає. Офіцер помалу випиває з фляги вина, тасує карти. Стан у офіцера не мрійний — це, очевидно, фаталіст, сильна людина, але її викинуто з життя, вона раптом опинилася над прірвою, в незрозумілих обставинах, і вона себе тримає, наче вві сні, наче сомнамбула, котра не керує вчинками своїми, — її веде чужа воля. Офіцер розкладає пасьянс — він у нього ніяк не виходить. Доводиться тасувати карти, розкладати знову. В колі світла, що лежить на траві від свічки, з'являються ноги в острогах. Офіцер, не підносячи голови, каже шепотом, тасуючи карти. Військовий стає на коліна біля офіцера й щось доводить. Це молодий-молодий хлопець. «Наполеонова домовина — дуже важка річ», — каже офіцер помалу, чухається задумано спиною об стовбур дерева, розкидає карти. «Ви знаєте, як розікласти Наполеонову домовину?» — питає він у юнака. Юнак труситься від здивування і страху. «Я запитав долю, — бурмоче собі під носа офіцер, — чи виберуся я звідси, і пасьянс мій ніяк не розкладається». Карти лягають на траві складними групами, юнак прикладає руку до картуза, ніби перепрошуючи несміливо. «Цієї ночі я сам її візьму — вашу