Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

— Ба ні, кравці, бо вони шили святочне вбрання для цілого двору.

— Ні, повії, бо он скільки чужих до міста наїхало.

— З гугенотами поквитаємося згодом. А поки що завдяки їм у нас добре справи йдуть.

— Посуньтесь-но! Розводяться тут про свої справи, а нам застують дивитись на вельможних панів. Он вони вже виходять із єпископського палацу, он іще й ще… Вони, з їхньої ласки, перед нашими очима пройдуть усією довгою галереєю. А це таки й справді ласка для нас, бо он як вони виступають, хоч ніхто з них наче й гадки не має, що він весь блищить, мов павич на сонці, і що на нього цілий Париж дивиться, Оце-то справжня вельможність — ні про що й знати не хоче. О, о! Диви, диви! А панії! Проти них пани здаються сірі, як попіл. Аж ось коли сонечко зійшло! Подумайте лишень, що всі ці дива сотворили наші кравці, ювеліри та перукарі! Нам, ремісникам, можна пишатись.

А втім, від досвідчених глядачів не втаїлось і те, що процесія, підійшовши до собору, спинилася й змішалась. Точнісінько немов простолюд, декотрі з вельможного панства намагалися пропхатись уперед, щоб швидше потрапити на високий поміст і захопити місце на лаві. Уже зчинилась і сварня, й офіцерам французької гвардії довелось утихомирювати вельмож. Та нарешті встановлено належний лад. Короля, кардинала, молодих, королеву, принців і принцес, почет із дворян та фрейлін, священиків, що оточували кардинала, — всіх розміщено згідно з їхнім саном, а його позначали вже й кольори вбрання.

На високому відкритому помості був виставлений напоказ увесь цвіт королівства, у погожу днину, під блакитним небом у біленьких хмарках. В усіх будинках, що півколом обступали майдан, повідчиняли вікна, повивішували килими, і ошатно вбрані городяни дивилися з тих вікон. А внизу, попід стінами та у гирлах вулиць, настала тиша, люди скидали капелюхи, молитовно складали руки, ставали на коліна. Зразу за помостом, де пишався цвіт королівства, височів, як пам'ятник усім поколінням, що відійшли в минуле, собор. Дзвони його посилали до неба звуки, призначені для вічності. Отак кардинал Бурбон вінчав короля Наваррського з принцесою Валуа.

Коли обряд скінчився, всім, звісно, довелося злазити з помосту, і шпаги заплутувались у шлейфах. Та глядачі нічого того не помітили, бо панство зразу ввійшло в собор. Звичайно, там ще за багато годин зібралися ті, хто мав власні місця на лавах, — чи то дворяни, чи то багате сановне міщанство, а від цих знавців навряд чи можна було сподіватися, що їх вразить завчена бундючність. Вони, звісно, поставали на коліна, коли з'явився Карл Дев'ятий, але то був єдиний вияв пошани, а далі вони заходились вишукувати всякі хиби.

З кардинала Бурбона, мовляв, уже порох сиплеться; Карл Дев'ятий скидається на різника, що поглядає скоса, котре теля зарізати. Його дружина, Єлизавета Австрійська[58], вбралася розкішніш за наречену. А що їй іще лишалось, вона ж не вміє ні ступити, ні слова сказати — хіба іспанською, чи німецькою, але не французькою. У двадцять років уже така опасиста, і на домашніх святах у Луврі вона й зовсім не показується, ну, а на офіційних — просто як декорація, і Карл її зраджує раз по раз. Таке казали про Єлизавету Австрійську особливо спостережливі жінки. Ну, а тепер перейдімо до молодих! Про них нічого поганого не скажеш, він вродливий і хвацький, міцний станом, плечі широкі, як на його зріст, — адже й на високих підборах він навряд чи вищий від нашої славної Марго, — ну, а та, звичайно, як завжди, причепурилася досконало.

А чоловіки гомоніли: як той Наварра з нею пхається наперед! Відстань між ним і Карлом Дев'ятим усе меншає, аж непристойно! Цей наївний Анрі не може дочекатись того, що йому судилось. І, мабуть, він єдиний про те не знає. Бо нам усім добре відомо, що за цяця його жіночка. У неї під сукнею понашивано кишень, і в кожній серце вбитого коханця. Чи померлого з любові, коли хочете. Буває й таке. Не вірите? А люди вірять. Чом ні, хіба вона не могла навчитись у своєї премудрої матінки готувати напої? Тихше, будь ласка! Пані Катрін — єдина, кого тут нема, але якраз вона чує все.

А жінки своє: дивіться, герцог Гіз! Якраз на весілля повернувся. Ну що ж, можна знов починати. Та де! Ви що, не знаєте? Вона вже втелющилась у красунчика ла Моля. Он він іде. Котрий же це він у неї? Першого вона мала в одинадцять років. Я про це весь час нагадую своєму чоловікові, хай пам'ятає, що є гірші за мене.

Чоловіки знов осудливо заговорили про порушення належної відстані. Цей Наварра ось-ось наступить на п'яти королю й кардиналові, від нього можна сподіватись чого завгодно. Скільки ж то грошей можна було б позичити йому без ризику під усе його могутнє королівство? Хіба мішок із нього заввишки! Ну, друже, і язик же у вас! Коли б лишень мішок не був вищий за нього. А воно ще й протестант.

А придворні дами на своїх лавах шепотілися: чи так уже треба було французькому королівському домові брати зятем гугенота? Скажіть самі, люба моя, чи годиться отак квапитися? Щось тут непевне. І дозвіл від папи якось навдивовижу швидко прийшов, хоч раніше весь час казали, ніби найсвятіший отець забороняє цей шлюб. Якщо вже хочете знати, скажу вам під секретом, що тієї папської грамоти ще ніхто на власні очі не бачив. Тільки лист надійшов від посла з Рима — якщо справді його написано в Римі, а не за вказівкою пані Катрін.

Поряд перешіптувалися придворні-чоловіки: як хочете, а враження таке, що за всім цим стоїть королева-мати. Поки що плани її невідомі, але зміст їхній, можливо, розкриється раніше й буде жахливіший, ніж ми гадаємо. Карл Дев'ятий поставив протестанта де ла Ну[59] на чолі війська, що має відібрати в іспанців фортецю Монс.