Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

у бібколекторі в оточенні цілком фантасмагоричного сонму найелементарніших жінок з освітою (бо є найелементарніші жінки без освіти), а у вільний час варив собі грог, курив люльку, ходив кімнатою, приставивши до короткозорих очей том Чарльза Діккенса, і читав уголос, навіть коли не мав слухача — приміром, цього-таки хлопця. Саме Анатоль Малецький єдиний у цілому світі казав до нього «сер», ось чому прийшла підозра, що цей так сильно знайомий йому чоловік з дороги і Анатоль Малецький якось містично між собою пов’язані. І поки він так думав, пройшов шмат дороги, а коли озирнувся, то нікого на тій дорозі не побачив, тільки порожню шосівку, на відшліфованих кам’яних лобах якої грало місячне проміння, а ще порожні поля й острівці кущових заростей. І от з однієї із цих заростей, що підступала майже до дороги, вискочив чоловік із хижо оскаленими зубами та з іграшковою мисливською рушничкою і почав стріляти в хлопця, як це роблять діти, імітуючи звук пострілу голосом; відтак з інших острівців та хащ почали вилазити якісь темні невеличкі людиноподібні й щосили побігли в хлопцевий бік. Він метнувся з дороги в поле, довкола чувся голосний тупіт ніг, попереду з’явилася нова група чоловічків; хлопець метнувся вбік, тоді назад, мчав, петляючи, бо таки хотів проскочити й дістатися села… Дехто з його переслідувачів був озброєний ножем чи шаблею, але більшість мали іграшкові пістолети й автомати і стріляли в хлопця, імітуючи звук пострілу голосами. Він же метався, як загнаний заєць, туди й сюди, аж доки уздрів, що біля якогось кущового острівця оті чорні людиноподібні почали між собою битися; вони збились у «малу купу невелику» й верещали, але тільки хлопець до них наблизився, купа миттю розпалася — всі дружно кинулися проти нього; і він знову метнувся вбік, і ті людці зуміли таки його догнати. Однак сталося щось зовсім несподіване, людиноподібні промчали повз нього, хіба що попахкали зі своїх іграшкових автоматів та пістолетів. Тоді хлопець став ніби вкопаний і подумав: «А може, вони не за мною ганяються, а це така в них гра — танець тіней, як писав Михайло Яцків, танець нічних, розбуджених місячним світлом духів — те саме явище, бачачи яке чи вві сні чи в часи нічного неспання, людина й витворила в своїй уяві мітологічних істот, а що не могла збагнути механіки такого творення, стала їх боятися».

Хлопець спустився на мокру траву, набрав повні пригорші роси й умився, бо лице йому пашіло. Сидів на горбку, й перед ним розкладалася невелика долина, вщерть засипана юрливими постатями, вони тягли великі простокутні дзеркала в рамках і ставили ті дзеркала проти місяця — дзеркала спалахували при тому жовтим вогнем.

Отаке мені приверзлося, і я потім цілий день ходив сонний, мені хотілося покинути все це: роботу, викладачів-наглядачів, яким тільки нагая бракувало, щоб нас поганяти, та й майнути в ту кляту Людвинівку, бо мене туди тягло магнітом, — якусь недовідому тривогу відчував, хоч і заспокоював себе елементарними резонами: коли так уже довіряти снам, то можна й звар’ювати: насправді є те, що є, а сни мої — похідне звичайної туги за дівчиною, а може, простіше: результат моєї чоловічої невтоленності, адже ця дівчина вже жінкою мені була.

3

Так, вересень того року був чудовий, щедро теплий, наповнений світлом, яке обливало світ, аж тремтіло повітря, з присмаком, який мають вуста коханої, коли вона не користується помадою, із хвилями золотих запахів, що їх висотувала земля й зело, але з другої половини місяця, як я й передбачав, стався злам — пішли дощі. Саме тоді мені приснився третій сон, що його я зв’язую з цією смутною історією, яка настільки вразила мене, що й дотепер відчуваю, од того, може, й не біль, а щось таке, як смак розжованого полинового листка.

І знову хлопець вийшов на Бишівську дорогу, сипав дощ, бо коли засинав, той тахкотів по шибках, шелестів і шамотів, — хлопець побачив у тому дощі розмиту постать чоловіка, якого прийняв минулого разу за перевтіленого Анатоля Малецького, — зараз він почудувався, що таке могло прийти в голову, цей чоловік нагадував швидше Тевеля Шустермана, єврейського хлопця, з яким трохи дружив колись хлопчаком і мати якого була переконана, що він писаний красень («Мой Толя такой красівий, ну, посмотрітє, какой красівий, ну, просто замічатєльно красівий»); згодом його зрідка хлопець зустрічав на вулиці, він працював у друкарні, і вони перекидалися непотрібними словами. Але це, звісно, був і не Тевель, бо що йому робити на сільській дорозі, та й ніколи не говорив він українською мовою; зрештою, сон є сон — і там можливі найдивовижніші комбінації. Цього разу чоловік сказав хлопцеві:

— Вернися, Максе, дуже тебе прошу. Все одно до неї не дістанешся, а тугу душевну матимеш. Вернися й навіки забудь і цю дівчину, і це село,

— А коли я тебе не послухаю? — спитав хлопець.

— Знаю, що не послухаєш, — сказав чоловік, обличчя якого хлопцеві було напрочуд знайоме, але не Шустерман то був і не Малецький. — Просто, жаль мені твоїх зусиль…

Він мав рацію, бо ж до села хлопець не дійшов. Ходив полями, путівцями, стежками, але на тому місці, де напевне мала лежати Людвинівка, не було нічого, хіба заросла кущами долина, саме та, де позаминулої ночі чорні людиноподібні тягали й підставляли до місяця дзеркала; цього разу не було ані дзеркал, ні людиноподібних, хлопець блукав у заростях якогось високого бур’яну чи конопель, знайшов струмка, з якого напився і водою якого вмився. Трохи далі паслися корови, вони повертали в його бік голови й співчутливо дивилися, а коли він підходив ближче, сахались, як навіжені, в кущі. Хлопець підійшов до того місця, це була хата, в якій студенти обідали й де пообідав був і він, на тому місці стояла велика калюжа і дощ дзюбав її, і невідомо, чи ніч була, чи вечір, чи день, але все мокро лискотіло, і коли він підійшов до калюжі, в неї дружно плеснулося кілька жаб. Вони висунули з води голови й засміялися із хлопця, як з дурного. І він пішов собі геть, відчуваючи смуток, а може, й тугу, бо